Тетяна в окупації не могла навіть відпочити спокійно – увесь час була на сторожі. На вільній землі вона почуває себе спокійніше.

Я з Херсонської області, з селища міського типу Горностаївка. До війни вчителювала. Під час війни ми все позачиняли, відмовилися працювати на росію й віддали ключі від школи окупантам. Хтось залишився, хтось поїхав. Я вирішила виїхати, тому що в мене маленька дитина - їй шість років.

У Запоріжжя я дісталася завдяки волонтерам. Звісно, шлях був важкий, великі черги на виїзд. У Василівці ночували. А в Запоріжжі зовсім інше життя: таке, як у нас до війни. Я знайшла роботу вчителя дистанційно. Зустріли нас добре, гуманітарну допомогу дали. Платять як ТПО. 

Коли почалась війна, нам спершу не вірилось, що це дійсно сталось. Ми збиралися ховатись в підвалах - думали, що трохи все це пересидимо. Почали  масово виїжджати люди. Було дуже тяжко від того, що ми не готові були кинути домівку, город, худобу. Це був психологічний тягар. Ми намагалися підтримувати одне одного хоча би в телефонному режимі. А коли пропав зв'язок, нас зовсім наче від світу відірвали.

Шокувало мене, коли влітку масово зайшли росіяни. Їх дуже багато було. 

Голову адміністрації викрали, міняли завідувача поліклініки, школу збиралися відкривати.

А ще шокувало, що наші, українці, почали з ними співпрацювати. І ще - виплати. Україна платила пенсії через «Укрпошту». Звісно, людям не було за що жити. А ті, хто отримував пенсії через банки, все одно йшли та виплати одержували. Мене бентежила така продажність: люди вдавалися до будь-яких засобів, тільки щоб отримувати цю допомогу.

Була нестача харчів. Потім примудрялися везти з Криму російські товари. У магазинах українських товарів майже не було. У березні-квітні було дуже важко. А потім шлях постачання налагодився. Звичайно, ціни були дуже високі. Гуманітарки в нас не було. Один раз росія видавала, але я не ходила, навіть не знаю, що там було. Ліки волонтери привозили, але дуже мало - населення їх майже не бачило. Можливо, саме тим людям давали, що потребували тих ліків.

У нас, учителів, своя група у вайбері. Ми заходили туди тишком-нишком, щоб ніхто не знав, і обговорювали різні справи. Ліпили вареники, передавали в будинки для літніх людей або інтернат. Ось такі вчинки.

Нас навесні не чіпали вороги. 

А десь у вересні стали масово зникати люди.

Та загалом нас не ображали. Бувало, що в організації заходили, машини брали. 

Мої рідні, близькі залишилися в окупації. Нас на роботі відправили на простій за умови, що платитимуть зарплату. Але ми її так і не отримали. Це дуже важко. Я припускаю, що можуть бути рахунки заблоковані, наприклад. Але нам же казали, що нас підтримають. Нам поставили умову, що на ворогів працювати не можна. Ми з цим погодились. Більша частина людей виїхала, переважно - молодше покоління. Але це дуже дорого коштує, і є люди, які просто не мають грошей, щоб поїхати з окупації.

За увесь цей час мене найбільше вразило те, як нас люди зустрічали з тих сіл, що поряд із Василівкою. Вони були доброзичливі, приємні, на ночівлю нас залишали, підгодовували. Ще було приємно, коли ми приїхали у Запоріжжя – нас зустріли з поліцією в центрі, нагодували. Це було так людяно і доброзичливо. А ще -  фонди благодійні, які нас не залишили в біді. Завдяки їм ми почувалися людьми.

Ми відчули і моральне полегшення. Бо ми вже настільки звикли триматися від усіх осторонь, нічого зайвого не обговорювати, тому що не знали, на чиєму боці може бути співрозмовник. Навіть із колегами про окупацію не розмовляли. Виходили працювати, коли треба, та й усе.

На тему війни говорити з кимось було страшно, бо треба було зберегти життя – своє та родини, дітей.

Різне ми чули. Нам казали: «Приходьте! Що тут такого, що ви будете на росіян працювати? Ви ж учителі, у вас покликання». Але весь наш колектив  відмовився працювати на ворогів. 

Зустрічі вони проводили і з нашими вчителями, і з педагогами з сусідніх сіл. Я на ці зустрічі  не ходила - уже остаточно вирішила виїжджати. Люди ставили питання: що буде з нашими підручниками, з бібліотекою, чи спалять вони книжки? Окупанти казали, що нічого такого робити не збираються. А в жовтні в нашу школу зайшли кадирівці. Потім із телефонних розмов ми дізналися, що і в сусіднє село теж. Але наші воїни подолали їх. Зрештою вони зібралися і з нашого закладу вийшли.

Ми вдома майже не відпочивали, постійно були насторожі. У Запоріжжі я психологічно відпочиваю, мені полегшало. Нема такого напруження, і ночі тут тихіші, ніж були вдома. Звісно, зараз, у жовтні, в Запоріжжі теж нелегко. Та ми сподіваємося, що все буде добре і ми переможемо. Хочеться повернутися додому й відновити своє нормальне життя.