Війна розкидала по світу родину Олени Вікторівни, лишила роботи і надії на майбутнє. Ворожі снаряди залишили уламки й вирви не тільки на її городі, а й у душі              

24 лютого ми знаходились вдома з родиною, вийшли на подвір'я і побачили ворожі вертольоти над нашими будинками. Мій батько проживав окремо, в нього була інвалідність, і я ходила кожного дня готувати йому їжу, щось допомогти. Коли почалася війна, в нього відмовили ноги й він перестав ходити, тоді мій син переїхав до нього, щоб допомогти дідусеві.

Шокувало те, що заїхали в місто три ворожих танки і стояли біля батькового будинку, а батько вдвох з моїм сином сиділи в хаті і не могли сховатись від обстрілів до підвалу – чекали, поки наші ЗСУ їх вигнали з міста.

Потім ми сім'єю забрали батька до себе і лікували, щоб хоч трохи почав ставати на ноги і можна було з ним виїхати з міста. Мене зворушувало, як наш міський голова дуже допомагав тим, що надавав машину, яка підвозила людям воду ризикуючи життям, як волонтери Червоного хреста привозили ліки та їжу.

Моя родина роз'їхалась по різних кутках країни і за її межі. Дуже боялися діти, але їх треба було швидко евакуювати з міста, в чому допомагав міський голова і волонтери. Волонтери нашого міста дуже допомагають мешканцям, і це піднімає настрій та хоч на трішечки відволікає від думок про те, що буде далі, і як жити, коли все втратив і коли все потрібно починати спочатку.

Втративши роботу, сподівалися знайти хоч якийсь підробіток, але чомусь переселенців не хочуть брати. Мене не беруть навіть простою прибиральницею, хоча є дипломи і стаж по спеціальності бухгалтера.        

Про найстрашніші події війни мені завжди буде нагадувати перший уламок снаряду, який прилетів при обстрілах до нас в дах і пробив його, а ще - вирви на подвір'ї і на городі.