Спочатку Наталія Григорівна лише чула вибухи здалеку, але зовсім скоро їй довелось тікати з рідного дому без речей. 

Мені 61 рік, я  проживала в Донецькій області, в Дробишево.

На початку війни ми лише чули вибухи, а потім вже першого травня побачили все це у себе в селі. Шокувало те, що все руйнувалося. Ми виїхали в чому стояли, все залишили. Нас вивозили волонтери, ми за ними їхали. Я виїжджала з двома синами.

Ми не обирали, куди їхати. Просто приїхали в Полтаву до знайомого, а потім син знайшов роботу в Ромнах - він помічник машиніста - і ми поїхали туди. Були проблеми з їжею, та ми намагались на городі свого щось посадити.

Вся наша родина виїхала, окрім одного сина - він в Старобільську Луганської області. Я намагаюсь не нервувати: у мене багато дітей, онуки є - потрібно для когось жити. Хочеться, щоб все це скінчилось. Хочеться кращого, щоб для людей усіх не було різниці. Бідний ти чи багатий - щоб всім було добре.