У мене є двоє синів. Ми жили в селі Преображенка Запорізької області. Першим виїхав старший син, а пізніше – я з меншим. Ми тікали від обстрілів. Снаряди розривалися зовсім поряд. Зараз винаймаємо квартиру в Запоріжжі. Іноді навідуємося додому, але повернутися назовсім не можемо, бо там досі небезпечно.

Мене шокують обстріли, розруха, загибель мирних людей. Росіяни ні за що ні про що вбивають український народ. 

У перший день війни я купив ліків на півтора-два місяці наперед, зробив запас продуктів. Вдома була консервація. Тому ми нічого не потребували.

Я поки що не знайшов роботу. Маємо невеликі заощадження, на них і живемо. Отримуємо матеріальну допомогу від держави.

Дуже тяжко. П’ю заспокійливі, поплачу наодинці – стає легше. Плани на майбутнє не будую, бо не почуваюся в безпеці. У Запоріжжя також прилітають ракети. Зараз скрізь небезпечно.

Я думаю, що війна триватиме довго. На мій погляд, буде так, як свого часу на Донеччині та Луганщині.