Щасливе життя Наталі та її сім’ї війна вмить перетворила на справжнє пекло. Через два місяці вона все ж таки вивезла дітей в безпечне місто, але вони ніяк не можуть звикнути жити на чужині

До війни моє життя було прекрасне. Ми кожен день раділи нашому життю в нашому чудовому містечку. Особливо я згадую наші прогулянки у лісі з моїми дітками й нашим собакою. А тепер туди летять снаряди й міни.

Перші два місяці війни ми ще знаходилися вдома під постійними обстрілами. Було дуже лячно, ми вже не могли нормально спати: діти боялися, і ми теж. 

Ніколи не забуду, як рядом падали снаряди, а ми сиділи у підвалі, діти плакали.

Ми вирішили залишити домівку і поїхати шукати порятунок до міста Павлоград. Переїзд був дуже важким, особливо – морально. Ми, мабуть, ніколи й не адаптуємось, бо кожен день згадуємо дім. У думках ми залишилися все одно вдома.

Гуманітарну допомогу отримати нелегко з малою дитиною, бо черги вистоювати дуже важко.