Олександр виїхав з окупації аж у грудні, тому що не хотів залишати матір одну. Але бути під обстрілами далі не міг – за нього дуже хвилювалась уся його родина.

Я жив у селі Бурчак, Василівського району. Мені 44 роки. Маю дружину і п’ять діток. Найстарший син у Запоріжжі, йому 20 років, молодшим – 16, 12, 10 і 8 років.

Наше село окуповане. У серпні дружина з дітьми виїхала. Я залишався вдома з матір’ю. А потім уже діти почали переживати за мене, тож шостого грудня я також виїхав. Мама залишилася там – не захотіла їхати. У мене ще брат залишився у селищі Пришиб – це недалеко від нашого села.

24 лютого ми зранку прокинулись, а у нас за городами на відстані 15 метрів вісім пушок стояли в ряд. І через наше село все летіло, добре хоч над хатами пролітало.

За дітей дуже сильно переживали, щоб нічого з ними не сталось. Літаків боялися. Шокуюча, звісно, ситуація склалась. Ми до останнього думали, що росіяни не будуть нападати.

З їжею проблем не було. Ми ж у селі, у нас господарство: телята були, качки, гуси, кури. Ми садили картоплю. Тим, хто не тримав хазяйство, ми допомагали. У нас були картопля, сало, м’ясо, тож ми ділилися, бо не знали, що буде далі. Але були і кмітливі підприємці, що продавали картоплю, то вони швиденько ціну підняли.

Виїжджав я по перепустці як багатодітний батько. Але спершу були деякі проблеми – я мав бути прив’язаний до якоїсь машини, а машин вільних не було. Люди, які виїжджали, не хотіли зайвих брати, бо росіяни їх потім розвертали. Тож довелось їхати з перевізником. 

Виїжджали ми родиною саме до Запоріжжя, бо в нас тут син. Коли дружина приїхала, він знайшов їй житло поруч. Коли я приїхав, усі раділи до сліз, обіймались. Мабуть, зустріч з дітьми – це найприємніший спогад за всю війну.

Зараз спокійно все. Але ж і мати, і будинки наші в окупації. Все життя збирали-збирали для дітей… Як їхав у Запоріжжя, то засіяв два городи і поле пшениці. 

Сподіваємось, що все буде Україна. Дружина раніше їздила на заробітки в Чехію, тож від початку війни її кликали туди разом з дітьми, зі мною. Але поки що ми не збираємося, сподіваємось на краще. Я вірю, що ми переможемо. Не знаю коли і як, але я вірю. Хочеться, щоб життя стало хоча б таким, як було раніше. Щоб я міг працювати і мої діти теж.