Оксана не знала, чи зможе виїхати живою з Харкова. Її будинок постраждав від обстрілів, але вона вірить, що одного дня зможе повернутись додому і все відновити

Я народилася і виросла в Харкові. Мешкала на північній Салтівці спочатку з сім’єю, потім - удвох з дитиною.

24 лютого ми мирно спали, бо до останнього моменту не вірили в чутки про напад росії. Але ранком ми з ліжок підстрибнули від дуже гучних звуків, потім у вікно побачили вогняні спалахи. В нас сталась паніка, ми не розуміли, що робити. Залпи не вщухали, а ставали ближчими і гучнішими.

Я самотня з дитиною, мої батьки – пенсіонери. Я розуміла, що відповідаю за них за всіх і маю їх якось підтримувати, вирішувати побутові питання. Адже вже так як було, не буде.

Коли ми під обстрілами спустилися у підвал і сиділи на холодній підлозі разом з сусідами, я розуміла, що можу більше не вийти звідти. Я встигла захопити їжу з холодильника і потім ділилась нею з сусідами – багато хто біг так швидко, що не встиг нічого з собою прихопити.

Якийсь час я слухала Арестовича й сподівалась, що ці страшні обстріли скінчаться через два-три тижні, тому не їхала нікуди.

Я маю родичів у Полтаві, вони одразу казали, що якщо буде необхідність, на перший час прихистять нас. Отож в якийсь момент ми всі зібрались за півгодини, сіли в машину і поїхали. Було страшно, бензину ніде не було, ми сиділи в пробках і не розуміли чи доїдемо, тому що у нас над головами летіли ракети.

Я жива, дякуючи Богові, і родичі мої всі живі. Але я навіть не можу уявити, скільки людей вже загинуло. Я хату відремонтую якось, а от людей, які загинули, вже не повернеш.

Я продовжую працювати віддалено у харківській фірмі. Вдячна, що нас підтримали наші керівники – було дуже страшно залишитись без роботи.  У нас було підприємство, був завод. «Завдяки» війні його зараз не існує. Хоч і складно, ми намагаємося якось працювати, допомагаємо нашим хлопцям на фронті.

Думаю, війна скінчиться тільки тоді, коли ми відвоюємо все, що росіяни у нас відібрали. Ми не розуміли, якими були щасливими, поки не втратили все. Раніше я втомлювалась після роботи і лінувалась мити раковину, а зараз я мрію помити раковину - не на зйомній квартирі, а свою, вдома.

Я вірю в ЗСУ, в нашу перемогу. Зараз все змінюється, і люди також - ми будемо гарною європейською країною. Ми незламні, і це надихає.