Світлана Зайцева розповідає, що Петрівку бомбили не так сильно, як сусідні селища. Але люди все одно боялися і влаштовували в підвалах імпровізовані бомбосховища. Після обстрілів життя в селищі сильно змінилося.
Серйозно це почалося у нас в жовтні 2014 року, коли бомбили Станицю Луганську. Нас теж трохи обстрілювали, два будинки розбило. Радгосп Артема - в трьох кілометрах від нас - сильно бомбили. Ми думали, що нам кінець. Але, слава Богу, обійшлося.
Доводилося ховатися в підвалі. Брали з собою теплі речі, а документи закопували в банках. Не знали, як буде завтра, переживали.
Дуже допомагала нам гуманітарка від Фонду Ріната Ахметова, адже в магазинах нічого не було. Спасибі йому тисячу разів! Дай Бог йому здоров'я і всім, хто там працює.
Зараз у нас все закрилося - лікарня, аптека. Навіть найнеобхідніше-тапочки кімнатні - і їх нема де купити. Навіть якщо я можу виділити гроші на них зі своєї пенсії, купити їх нема де. Або нитки - зашити щось. І їх у нас ніде купити, тільки в Щастя треба їхати.
Працювати теж нема де, багато молоді їхало. Залишилися одні "старики". Одна ТЕС працює, і ніякої іншої організації тут більше немає. А на ТЕС же всіх не візьмуть. Дуже важко живеться.
Родичі в Луганську живуть, в Брянці – тітки, дядьки, племінники. І немає ні з ким ніякого зв'язку. Живемо, як то кажуть, встав - добре, день прожив - добре, а завтра - Бог знає, що буде.
Найбільше я мрію, щоб був мир. Щоб звільнили Луганськ, щоб можна було, куди хочеш, поїхати. А буде мир - тоді і все у нас буде.
.png "Імена")
