Росія для мене – це ворог іще з 2014 року. Холод, жах, страх – такі перші відчуття були 24 лютого. Проживала я в Преображенці в приватному будинку. Через декілька днів нам перебили світло. Добре, що хоч газ був. Було дуже холодно. А вже у квітні були перші прильоти, і це був просто жах. 

Ми тікали в погреби, сиділи там. Серце вискакувало так, що жодні заспокійливі не допомагали. 

Згодом ми вирішили виїхати. Покидали все, що могли, в машину – і втекли до родичів у Запоріжжя. Коли ми виїжджали, то ззаду стріляли. У нас у дворі щось впало, і до сусідів прилітало. Ми дивом врятувалися: заховались за літню кухню і чули, як били осколки. Ми зі свого дому зробили просто лялечку, а тепер усе знищено. Усе, що ми роками наживали, будували, тепер зруйновано.

Слава Богу, всі живі. Але ж ця метушня, перевезення, поневіряння… Добре, що ми не на окупованій території. Бували такі дні, коли ми приїжджали по речі додому. Я дивилася на людей, які рятують свої речі, і думала: «До чого ми дожилися?» Люди під обстрілами їдуть і забирають із дому все, що тільки можна. Але ми своє майно вже кинули, бо в нас усе згоріло. 

Дав би Бог мені сил відновити своє житло… Бо здоров’я вже немає, але ж хочеться, щоб хоч дах над головою був.