Кубрак Дарина, 11 клас, КЗ "Наталинський ліцей Наталинської сільської ради Берестинського району Харківської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сєрова Вікторія Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна — це страшний і непередбачуваний час, який змінює життя мільйонів людей. Я також опинилася в центрі цих подій. Коли почалася війна, я жила в Харкові, місті, яке стало одним із перших під ударом.

Ці події назавжди змінили моє сприйняття світу і мою роль у ньому. Війна увірвалася в моє життя раптово і жорстоко.

Коли перші вибухи розбудили мене посеред ночі, я не могла повірити, що це відбувається насправді. Моя родина і я були змушені прийняти важке рішення: виїхати з рідного міста.

Залишити рідний дім, покинути рідні вулиці, друзів і навіть улюблену чашку - це було неймовірно важко, але думка про безпеку змушувала рухатися вперед.

Ми зібрали найнеобхідніше і вирушили до дідуся, який мешкав у селі Маховик Наталинської громади Берестинського району. Це було непросто: страх, невизначеність і тривога супроводжували нас на кожному кроці. 

Виїзд з Харкова став справжнім випробуванням. Дороги були переповнені людьми, які також шукали порятунку. Я пам'ятаю, як ми стояли в черзі на блокпостах, спостерігаючи за емоціями оточуючих: хтось плакав, хтось намагався заспокоїти дітей. Ці моменти є свідченням того, як війна змінює людей і їхні життя.

Приїхавши, я відчула полегшення, але водночас і розгубленість.

Здавалося, що світ навколо втратив свої барви, а майбутнє оповите непроглядною темрявою. Але серед цього хаосу та відчаю з’явилися ті, хто простягнув руку допомоги. Місцеві жителі і волонтери активно допомагали переселенцям. Організовувалися пункти прийому, де надавали їжу, одяг та інші необхідні речі.

Я була вражена добротою людей, які відкривали свої серця і домівки для тих, хто залишив усе.

Тут я зустріла інших біженців, які ділилися своїми історіями. Ми стали підтримкою один одному, обмінюючись досвідом і надією на краще майбутнє. З часом я почала усвідомлювати силу цієї несподіваної спільноти. Ми, люди, яких війна зірвала зі своїх місць, знайшли опору один в одному. Ми ділилися останнім, підтримували морально та допомагали чим могли.

Ця взаємодопомога стала своєрідним рятівним колом, який допоміг нам не потонути у вирі відчаю.

Саме завдяки підтримці волонтерів і місцевих мешканців я змогла продовжити навчання в Наталинському ліцеї. Спочатку все здавалося чужим і незвичним: нові обличчя однокласників, інші вчителі, незнайома обстановка. Я почувалася відстороненою, мовби невидимою стіною відділеною від усіх. Спогади про рідну школу, про моїх друзів, з якими ми разом росли та мріяли, постійно поверталися, викликаючи щемливий біль. Але поступово лід почав танути, і мої нові однокласники виявилися на диво привітними та доброзичливими. Вони не ставили зайвих питань, але щиро цікавилися моїм життям, підтримували у навчанні та запрошували проводити час разом.

Допомога приходила не лише від нових знайомих. Вчителі Наталинського ліцею виявили особливу чуйність і розуміння моєї ситуації. Вони підтримували мене у навчанні, допомагали наздогнати пропущений матеріал і завжди були готові вислухати та підтримати.

Їхня віра в мої сили додавала мені впевненості у собі й надихала рухатися вперед.

Звісно, біль втрати рідного дому нікуди не зник. Спогади про минуле часто повертаються, викликаючи щемливий смуток. Але тепер у моєму житті є не лише минуле, а й сьогодення, наповнене новими знайомствами, новими враженнями та підтримкою людей, які стали мені близькими. Навчання в Наталинському ліцеї, спілкування з однокласниками та вчителями допомагають мені триматися та рухатися вперед, готуватися до випускних і мріяти про майбутнє, вже не відчуваючи себе самотньою у цьому новому для мене світі.

Я вірю, що одного дня я повернуся до свого рідного міста.

Але де б я не була, я ніколи не забуду силу допомоги й доброти, яку я відчула на собі.

Цей досвід назавжди змінив моє розуміння життя та навчив мене бути сильнішою, співчутливою та вірити у незламну силу людського духу. І я знаю, що колись, коли матиму змогу, я обов’язково передам цю силу допомоги іншим, хто цього потребуватиме. Бо саме в єдності та підтримці один одного ми знаходимо справжню силу, щоб пережити навіть найтемніші часи. І саме це — найбільша перемога.