Манько Анна, 10 клас, Грем'яцький ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чабан Ірина Миколаївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року – день, що змінив життя усіх українців – чоловіків, жінок, стареньких дідусів і бабусь, дітей. Це день, що навіки закарбується в історії незалежної України і всього цивілізованого світу. Це день, коли заради амбіцій однієї людини, яка очолює бездумний натовп, сталося посягання на нашу свободу, радісні посмішки і щасливе дитинство. 24 лютого – початок повномасштабної війни в Україні…

До цього ми часто чули про Першу та Другу світові війни, афганську, чеченську, врешті – антитерористичну операцію на сході України, але ця війна інша.

Українці вперше почули сирени повітряної тривоги, звуки винищувачів, польоту ракет та їх вибухів. Жахливі картини з Вінниці, Краматорська, Бучі і Ворзеля врізалася у пам’ять усіх незалежно від віку. Ця війна внесла корективи у життя українців: хтось виїхав за кордон, хтось повернувся, щоб захищати рідну землю, а хтось уже ніколи не повернеться із забуття, залишиться назавжди у пам’яті рідних і друзів.

Ця війна не лише великі матеріальні, а й людські втрати, душевний біль і смуток.

Однак з іншої сторони, ця війна, як ніколи, згуртувала нас. Варто лише пригадати, які черги були на кордонах, коли українські чоловіки, а й подекуди жінки, поверталися додому, щоб взяти до рук зброю та стати на захист суверенності України. Невтомна боротьба за свободу щодня ведеться і в тилу: тут, не покладаючи рук, лікують, волонтерять, готують, навчають… І коли діти із Волинської області віддають свої одяг та іграшки для однолітків із Херсона, Харкова чи Донбасу, коли 7-річна дівчинка Яна із Рівного, яка втратила тата на цій же війні, збирає кошти на допомогу військовим, коли в одному сільському будинку на Івано-Франківщині живе три сім’ї, дві з яких є внутрішньо переселеними, коли старенька бабуся з Горенки, у якої від будинку залишилася лише піч, пече хліб для військових, а мати, яка втратила на війні свого єдиного сина донатить на РЕБ останні 20000 – це найкращий доказ того, що ми щиро віримо в нашу перемогу, ми гордо проходимо цей нелегкий шлях, ми не бачимо іншого шляху як боротьба і перемога.

Ця війна змінила нас, підлітків, замість пустощів – серйозність і різке дорослішання.

Зокрема мій 8, 9, а тепер 10 клас щороку організовує благодійні заходи для збору коштів, збираємо посилки воїнам-односельцям, а на уроках трудового навчання випікаємо печиво й робимо окопні свічки. І так важливо, що печиво було не тільки смачне, а й гарно прикрашене, щоб хоч якось передати краплинку сімейного затишку і любові нашим захисникам.

Та у цих буднях навчання й допомоги трапляються дуже важкі дні. Наша школа знаходиться біля дороги, що веде до міста, й часто нею проїздить траурний кортеж. Учні й працівники школи щоразу виходять востаннє схилити голови перед загиблим Героєм чи Героїнею, і тоді смуток і жаль знову піднімається з глибини душі.

Ми стали чутливіші до чужого горя, бо насправді воно спільне, як і спільна Батьківщина і боротьба за її незалежність, адже незалежність громадян визначається незалежністю держави, у якій вони живуть.

Я вірю, що наша перемога не за горами. І коли вона настане, ми обов’язково відбудуємо нашу країну, зробимо її ще кращою, ніж раніше. Адже ми – українці, і в нас у крові – незламність. Я щиро вірю в пророчість слів відомого українського поета Василя Симоненка:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров клекоче і гуде!