меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Інна Григорівна Слітко

«Ми сиділи в бомбосховищі «Азовсталі» цілий місяць»»

переглядів: 409

«Ми думали, що це все швидко закінчиться», – каже про початок бойових дій у рідному місті маріупольчанка Інна Слітко.

До війни вона з чоловіком працювала на «Азовсталі». Війна застала їх на роботі. Квартира жінки знаходилася в мікрорайоні Східний. Вони кілька днів перечікували обстріли в будинку, а потім військові попросили їх переїхати, бо мали бути важкі бої.

Інна забрала трьох дітей, домашніх тварин, і вони поїхали до дідуся, в центр міста. А потім перемістилися до сховища, у свій цех на «Азовсталі». Там застрягли на цілий місяць, і без допомоги «азовців» вижити було б дуже важко.

26 березня родина пішки вийшла із заводу та за шість годин перебіжками під обстрілом вибралися з міста. За допомогою добрих людей за кілька днів дісталися Бердянська, а звідти вже евакуювалися до Запоріжжя.

Ми з чоловіком працювали на Азовсталі. Першого дня війни були на роботі, був у нас скорочений день – нас швидко відпустили. Приїхали додому, думали, що там все дуже швидко закінчуватиметься, буквально два-три дні, і все закінчиться. Ну, не закінчилося. Ми кілька днів сиділи вдома на Східному, на 8-му поверсі (у нас 9 поверхів), потім приїхали військові українці, азовці, сказали, що краще йти, бо буде бій, небезпечно залишатися.

Дітей взяли трьох із собою, кішку, собаку. Пішли одразу до нашого дідуся, на площу, три дні в нього побули, ну а потім пішли. Там дуже сильно почали обстрілювати площу – це третя ділянка в Орджонікідзевському районі.

Дуже були сильні бої, і ми дізналися – випадково, нам надійшло повідомлення на телефон, одне-єдине, про «зелений коридор». І ми подумали, що таки з «Азовсталі» легше евакуюватиметься.

І ми пішли на «Азовсталь», до нашого цеху, де ми працювали з чоловіком. Там уже був начальник цеху, у бомбосховищі, нас там прийняли з дітьми. Потім ми побули там і застрягли цілий місяць, не змогли ми звідти вийти. Із «зеленим коридором» у нас теж не вийшло.

Ми сиділи в бомбосховищі цілий місяць, дуже допомагали нам азовці, вони приходили. Дуже ми голодували – вони приносили нам і вермішель, і каші, і дітям молоко, і цукерки приносили, загалом, вони нам дуже допомагали їжею та розповідали нам інформацію, що діється у світі, бо ми взагалі не знали нічого, ми сиділи без зв'язку.

Потім уже, звичайно, 26 березня ми вже зрозуміли, що сидіти далі не можна в бомбосховищі – дуже почали обстрілювати лісобалку, від цеху майже нічого не залишилося, і вже пішли тріщини в будівлі. Саме в бомбосховищі у нас працював дизель, туди було пряме влучення і вже кімнати не було, а поряд була кімната, де ми ночували, і по стіні теж пішла тріщина.

І ми зрозуміли, що небезпечно тут залишатися, треба йти. І плюс ми дуже сильно мерзли, погано харчувалися, у нас три чашки окропу на день. Ми вже зрозуміли просто: не вистачить сил нам іти пішки, якщо ми ще посидимо у бомбосховищі, бо числа з 10 березня – 12 березня вже до нас «азовці» не приходили. Уже був такий сильний обстріл, що вже не можна було ходити, і ми не могли вийти ні в туалет, ні повітрям подихати, вже нічого.

Ну, і потім, 26 березня з ранку, о 6-й годині встали, взяли що у нас було з собою, кішку, собаку, і пішли через завод на центральні прохідні виходити. Єдине, що нас трішки підтримали українські військові, бо працював снайпер і не можна було пройти через міст. Ми хвилин 40 постояли, і швидше за все, цього снайпера зняли, щоб ми могли пройти.

Українські військові побажали нам удачі, дітям дали жуйки, бо у них теж не дуже було з провізією, і ми пішли.

Дякувати Богу, ми вийшли. Ішли через місто, там точилися бої, зустрічали також наших військових. Запитували в них, якою вулицею можна пройти, щоб не потрапити під сильні обстріли. Радили нам перехрестя не переходити, бо там могли бути розтяжки, і обстріл дуже сильний. Ну, ніби пройшли через місто, шість годин ми йшли пішки. Коли були сильні обстріли, хотіли сховатися кудись, в один під'їзд там не дуже можна було сховатися.

А згодом, коли ми вийшли, нам допомогли люди абсолютно чужі. Ми дві ночі переночували в Ялті, потім знайшли машину та приїхали до Бердянська. Теж нам допомогли люди, ми зовсім недорого заплатили за машину, потім із Бердянська нам допомогли теж.

Виходить, жінка була активістка, село Дмитрівка, дуже гарна жінка. Вона зібрала дуже багато людей з дороги, і ми жили в неї в школі, вона нас годувала, там була гаряча вода, ми могли помитися в теплі, в чистоті. Вона багато людей прийняла і допомогла, щоб вони не мерзли там на узбіччі.

Ну, а потім переїхали до Запоріжжя, теж живемо безкоштовно, понад місяць прожили у гуртожитку, Метінвеста. Зараз ми вже винаймаємо квартиру, хочемо укласти договір, і сьогодні вже переїжджаємо у квартиру трикімнатну, ось. Ну, і стали на чергу в Метінвесті в кадровий резерв, щоби влаштуватися на «Запоріжсталь». Звичайно, зараз вакансій немає, але ми чекаємо, щоб якась вакансія була на роботу, тому що вистачить сидіти вдома, бо ми з лютого сидимо вдома, треба виходити на роботу, тим більше, як усе наново починати.

У мене там маму поранило, вона жила у своєму будинку, їх дуже сильно бомбили з перших днів війни, і може вона не змогла з перших днів оцінити всю небезпеку ситуації. Обстріл закінчився, і вона вийшла на подвір'я, а тут ненароком несподівано й обстріл, і ніби від обстрілу їй розірвало ногу. Сусіди допомогли, відвезли до лікарні, зробили операцію. Поранило її 28-го чи 29-го числа, її поранило.

У лікарні, звичайно, у нас їй операцію одразу зробили, все. Але першого дня ми не змогли її відвідати, бо були сильні обстріли. Наступного дня ми змогли дійти, хоч ми й були у дідуся, на площі, а там близько трьох кварталів – і лікарня.

І коли ми прийшли провідати бабусю, там було стільки поранених, що вони лежали в коридорі. Потім у лікарні не було скла, було холодно, не було води, їжі, медперсоналу практично не залишилося, і мама померла.

Ми були тоді в дідуся, пішли впізнати за «зелений коридор», а дідусеві 92 роки, він залишився у квартирі, нікуди не пішов. І він також не пережив війну, будинок його сильно розбомбили. Він потім спустився в бомбосховища (там по Володимирській хаті стояли ще сталінки старі), і там, звісно, ​​бомбосховища були міцні, добрі.

Але люди не мали їжі, ніхто не розраховував, що так довго доведеться сидіти в бомбосховищах, і звичайно, у них там теж було мало їжі, вже дуже погано вони харчувалися. Ми навіть не знаємо, якого числа він помер. Ми просто поговорили із сусідами, і вони кажуть, що він помер, і хтось його закопав біля під'їзду.

Мені здається, що війна, як би, починалася тільки через одну людину – Путіна, і може закінчитися швидше за все, коли він помре. Я, звичайно, розумію, що так, може, не можна говорити, ну враховуючи скільки в нас горя та біди, люди дуже сильно… як би, залишилися в Маріуполі, і вони свято вірять, що у «ДНР» буде краще.

Ось ми розмовляємо з якимись людьми, що там лишилися, зі знайомими. Вони вірять, що їм видадуть квартири, що їм виплачуватимуть гроші, що там будуватимуть 18-поверхові будинки. Ми слухаємо – і що люди в голові, я не знаю. У нас усе забрали: удома, роботу, родичів, а потім дають пляшку води, консерви – і люди щасливі. Я цього не розумію, може, звичайно, у них від пережитого горя вони вже, начебто, хочуть вірити в усі. Ну, як би, з таким майбутнім зараз, звісно, ​​трішки страшнувато думати, бо, звісно, ​​хочеться…

Моє майбутнє – влаштуватися на Метінвест, і не так страшно, таки там соціальний захист. І ми подали заявку на відновлення нашого житла. Ось ми по єПідтримка подали заявку. Ось як почне працювати ця вся програма, може, у нас вийде житло якесь купити, бо нам по 48 років кредит на квартиру просто так не дадуть у такому віці.

Тому у нас надія на державу, що в нас вийде з єПідтримка, та Метінвестом, що таки відкриють вакансії на «Запоріжсталі», і ми зможемо потроїтися на роботу. Ну, як би зараз плани є, але найголовніше – щоб вони здійснилися.

Маріуполь 2022 Аудіо Історії мирних жінки переїзд психологічні травми обстріли втрата роботи безпека та життєзабезпечення харчування дітей робота літні люди (60+) діти їжа окупація
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій