«Ми з тобою ще не просто станцюємо!»

Кравченко Олексій, 76 років:

Ми живемо, на жаль, на лінії зіткнення, Світлодарська дуга, у Світлодарську. Однокімнатна квартира у нас. Жили разом з дочкою в трикімнатній квартирі до 2015 року. Потім обстріл був божевільний нашого містечка.

Рідко який будинок не постраждав. За шибки й розмова не йшла, вікна летіли. Було три влучання прямих у наш будинок, не рахуючи навколо безлічі розривів. І біля школи, і на стадіон шкільний ще дві ракети прилетіло, і в торець будинку сусіднього. Вибухів достатньо.

Особливо запам’ятався обстріл 24 січня 2015 року. Ми були в бомбосховищі, у нашому домі. Але воно непідготовлене, не здане в експлуатацію, там не можна перебувати. Ми там обладнали куточок, щоб сховатися під час бомбардування.

І ось так рвонуло, що полетіли вікна разом з рамами, двері. І внучок вискакує. Йому дев’ятий рік був. Бабусю обійняв за ногу і кричить: «Бабуся! Не хочу вмирати, я ще мало прожив!» Ви знаєте, мені, як колишньому солдату, відслужив, віддав армії 28 років, як було прикро, до сліз прикро і гірко від мого безсилля, від неможливості допомогти дитині, допомогти дітям, допомогти дружині.

Не було світла днів з чотири, газ перебивало. Тут так горіло вночі... було на що подивитися. І темінь. Селище як вимерло, містечко вимерло і все, ні звуку, ні пів звуку. Тільки собаки гавкають. Жах.

Я військовий, служив в артилерійському полку, нібито до розривів і пострілів звик. Але зараз десь дверима грюкне машина на вулиці – вже прислухаєшся, це приліт чи постріл? На кожен різкий звук, хлопок, реакція миттєва. Щоб у першу чергу захистити або укрити внучат.

Дружина оглухла. І так поганенько чула, а зараз взагалі не чує нічого. Не вік став причиною, це нервове. Через кожну нісенітницю у неї миттєво страх, страх, страх. Я спочатку думав, вона просто, як жінка, прикидається, а потім дивлюся, що в неї губи синіють і тремтять, вся тремтить. Я такого не бачив, я в чоловічому колективі весь час прожив. Це ж взагалі, як можна так боятися?

Надія Кравченко, 76 років:

У 2013 році мікроінсульт перенесла, а в 2015-му інсульт. Ну, відійшла трохи, працюю, ходжу. Це страх. У 2014-му році влітку внучок у третій клас перейшов. Гуляв у садочку. І біля садка як почали сипатися бомби! Я стояла на ганку. Він перелетів через огорожу, як його хтось перекинув. Мене схопив, кричить: «Бабуся, давай ховайся! Давай ховатися, бабуся!» А куди ховатися? Я не знаю.

Кравченко Олексій:

Раніше просто так бажали миру, добра. А зараз воістину дізналися ціну цього миру, самому цьому слову. Яке це багате й бажане слово, і яка це надія на те, щоб настав мир. Сподіваюся кожної миті, що настане мирний час, і заспокоюю дружину свою, що настане. Не може бути такого, щоб нескінченно була війна. Ми з тобою не просто станцюємо, а ще станцюємо гопак, полечку українську нашу. Але, на жаль, поки це тільки в мріях і надіях.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/