Софія Чорна, 10 клас 
Науковий ліцей №3 м. Полтави, 
Викладач, що надихнув на написання есе: Тетяна Балагура

1000 днів війни. Мій шлях

24.02.2022 р. 6.00, моє рідне місто Херсон. Той ранок змінив усе моє життя! Я прокинулася від нескінченної вібрації телефону, це були друзі, знайомі: «Почалася війна!» Скочила, зайшла в кухню... Мама сиділа, тримаючись обома руками за голову, і по її очах я зрозуміла, що все правда.

Два тижні ми просиділи в підвалі під звуки страшних вибухів. Наш район Херсона майже одразу опинився під контролем росіян. Ми розуміли, що в пастці.

Людей вбивали, викрадали, продуктів майже не було. Так прожили майже два місяці. Коли зʼявився шанс урятуватися, батьки вирішили, що ми з мамою повинні виїжджати.

Збиралися вночі, щоб рано-вранці виїхати. Провести нас прийшли бабуся й дідусь. Ніхто не знав, чи побачимося знову, як надовго розлучаємося... Плакали всі, окрім мами. Я розуміла, що їй дуже боляче й страшно. А в той момент її сльози перетворилися на камінь разом із серцем…

Ми сіли в машину, де з речей - одна валіза, бо нас попередили: щоб довго не обшукували, багато речей не брати.

Виїхавши з міста, приєдналися до колони машин, які теж хотіли на волю. Попереду чекало близько 15 блокпостів окупантів. Дорога вела полями, лісами, навколо лунали вибухи – сіра зона. Кожну машину зупиняли та оглядали. Нас дуже сильно не обшукували. Але машини, де були чоловіки, затримували, розвертали чи взагалі просто кудись забирали. Це все коїлося на наших очах. Мама сиділа за кермом і просто мовчала. Інколи шепотіла: «Не бійся, усе буде добре!» У цьому стані ступору, страху та болю їхали 12 годин. Дорога з Херсона до Миколаєва в мирний час займала годину…

І ось нарешті Наші!!! Ми бачимо українській прапор.

Я дивлюся на маму, а її очі наповнюються сльозами: страх відпустив, ми в безпеці, ми на волі, ми під захистом… Воїни ЗСУ зупинили, були дуже привітні й навіть пригостили цукерками. 

Це був найстрашніший день у моєму житті. Запамʼятаю назавжди кожну хвилину 14 квітня 2022 року й розповідатиму своїм дітям та онукам. Ми написали рідним, що в безпеці, і поїхали далі...     Пів року за кордоном. Ми дуже сумували за рідними, за своєю країною й прийняли рішення повертатися. Тож обрали Полтаву, де я пішла до нової школи. Мене дуже привітно зустріли однокласники й учителі. Безмежно вдячна за це.

У листопаді 2022 року звільнили Херсон і ми нарешті побачилися з рідними , вивезли бабусю з дідусем.

Кожен день проживаємо зі страхом, смутком, але, у той же час, з любовʼю і надією. Я вірю всім серцем, що обовʼязково переможемо в цій війні, бо ми сильні, вільні й незламні. Але, на превеликий жаль, розплачуємося високою ціною за цю перемогу - життям, щасливим дитинством та нескінченним болем.