Мені 68 років, інвалід другої групи. Є син і донька, онуки. Проживав в Гуляйполі.

Обстріли у нас були страшні. І ні світла, ні води, ні газу. Ми робили багаття, готували їжу - так і жили. Була картопля. Цибуля. Своє все з городу було, і гуманітарна допомога була. Нормально було з харчуванням.

Була підтримка людей, і адміністрації, міської адміністрації, людей. Всі були ми дружні.

Обстрілювали здорово дуже: у мене осколки падали в дворі, ховатися ніде було. Погріб - з водою, дах побитий, вікна вилетіли - ото я і виїхав.

Приїхали за мною на машині - сіли і поїхали. Ми організовано виїжджали, не власним транспортом. Діти і я - всі разом. Таблетки п’ємо заспокійливі.

Ніхто не знає, коли війна закінчиться. А так хочеться повернутися додому скоріше!