Війна змусила Людмилу Вікторівну покинути домівку й шукати прихистку в чужих людей. Сталося навіть так, що вона з рідними опинилася на вулиці

Мені 34 роки. Я жила в місті Барвінкове Харківської області. Виїхала до Полтави.

24 лютого я прокинулася о сьомій годині ранку. Зайшла в інтернет, щоб переглянути новини, і дізналася, що почалася війна. Потім над будинком пролетіло п’ять літаків. У місті виникла паніка: у магазинах було багато людей, які змітали все з полиць, утворилися великі черги до банкоматів. Я простояла близько шести годин, щоб зняти готівку з картки. 

Було дуже страшно, коли окупанти влучили в залізничний вокзал. Я жила неподалік від нього. Також злякалася, коли розбомбили школу, розташовану поряд з будинком батька. У ту хвилину я розмовляла з татом по телефону й почула, як він закричав.

Ми виїжджали електричками. Доїхали до Лозової. Потім планували сісти на евакуаційний потяг до Полтави, але ми не помістилися в нього, бо було дуже багато людей. Стрибнули в електричку. Ми їхали п’ять чи шість годин, бо під час повітряних тривог електричка зупинялася. Моя кума знайшла нам житло в Полтавській області. Ми в чужих людей. У селі не було ні магазину, ні аптек, тому ми вирішили виїхати в Полтаву. По дорозі зателефонували ріелтору, домовилися з приводу оренди квартири, але він виманив гроші й обдурив нас. 

Коли приїхали в Полтаву, викликали таксі й назвали адресу, яку дав нам ріелтор. Таксист висадив нас біля під’їзду. На вулиці був мороз. Батько – діабетик, переніс інфаркт. Йому потрібно їсти й приймати ліки строго за часом, а ріелтора все не було, хоча обіцяв приїхати через п’ятнадцять хвилин. Зрештою ми так його і не дочекалися. Він зателефонував і сказав, що, поки ми їхали з вокзалу, квартиру вже хтось орендував. Ми просилися до людей, щоб хоч зігрітися й переночувати. Одна перехожа забрала нас до себе. У неї була однокімнатна квартира, яку вона готувала на продаж. У ній стояло два ліжка – і більше нічого. Але ми розмістилися: хтось спав на ліжках, хтось – на підлозі. Зате в квартирі тепло, є можливість покупатися й приготувати їсти.

Нам з чоловіком пощастило знайти роботу. Інакше ми б не вижили лише на матеріальну допомогу від держави, бо потрібно платити за квартиру. Тримаємося. Налаштовуємо себе на те, що треба рухатися вперед. 

Хочеться миру й тиші. Віримо, що війна закінчиться і все буде добре.