Ми жили у місті Первомайськ, у мене є чоловік і троє дітей. Як почали бойові дії в 2014 році, переїхали в село Троїцьке до бабусі чоловіка. Потім переїхали до моєї бабусі в місто Золоте, а в лютому 2015 року - в Сєверодонецьк. Там прожили шість років, і знову - війна. 

У шкільному чаті нам написали, що війна. Ми просиділи десять днів у підвалі в місті, виїхали під вибухи. Виїжджали своєю автівкою. 

Чоловік допомагав нашим військовим - купував все, що їм потрібно: харчування, хліб привозив.

В 2014 році старшому сину було так, як зараз меншому, і тоді він легше все переніс. 

Зараз, коли ми переїхали в інше місто, менший син прокидався він страшних снів. Йому снилася війна - це все дуже жахливо, і невідомо, як заспокоїти дитину.

Він тільки тоді заспокоювався, коли я його пригортала і пісні співала.

Мабуть, війна затягнеться ще не на один рік. Але надія є, що можливо, все скінчиться в найближчий час.