Шматкова Катерина, 10 клас, Лисогірський ліцей Мигіївської ТГ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бєлєнцова Олена Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Коли почалася повномасштабна війна, я, як і більшість українців, відчула страх, розгубленість і нерозуміння того, що все це відбувається насправді, а не є частиною якогось страшного сну.

У перші тижні здавалося, що світ зупинився - усе звичне зникло, життя розділилося на «до» і «після». Ми прокидалися і засинали в тривозі, не знаючи, що чекає завтра.

Та саме тоді, коли я вперше побачила, як українці згуртовуються та допомагають одне одному у скрутні хвилини, я зрозуміла, наскільки важливо не просто чекати, а діяти. Це було наче пробудження - я усвідомила, що навіть у найтемніші часи кожен з нас може бути джерелом світла. І найпершим моїм кроком була допомога іншим.

Я живу у відносно безпечному регіоні, і невдовзі після початку бойових дій до нашого села почали прибувати люди з півдня та сходу України. Це були сім’ї з дітьми, літні люди, матері-одиначки. Кожен житель села допомагав чим міг - їжею, одягом, житлом. Наприклад, до нашого населеного пункту прибула родина з маленьким хлопчиком, який цього року мав піти до школи. У цього хлопчика ім'я якого було Андрійко, не було нічого: ні зошитів, ні портфеля, ні навіть найнеобхідніших речей. Але наші односельці згуртувалися та придбали все потрібне для навчання дитини.

Ми всі розуміли: освіта - це важливо, це шанс на майбутнє. І навіть у таких важких умовах кожна дитина повинна мати змогу вчитися.

Крім того, я неодноразово брала участь у шкільних ініціативах із допомоги військовим. Разом із однокласниками та вчителями ми збирали теплі грілки для тіла для наших захисників, засоби особистої гігієни, передавали посилки з солодощами, робили саморобні листівки та обереги. Ми відкривали різні збори, поширювали інформацію в соцмережах, організовували шкільні ярмарки, де продавали власноруч зроблену випічку, сувеніри, поробки, а всі виручені кошти передавали на потреби ЗСУ.

Також до нас дуже часто зверталась Волонтерська організація «Лисогірське серце», ГО «Волонтери Буго-Гарду» звернулися до колективу Лисогірського ліцею з проханням допомогти зібрати овочі для приготування супових та борщових наборів та зібрати скляні банки для приготування концерв, які відправлять воїнам. На що учні неодмінно приносили все необхідно аби як скоріше відправити продукти а я як дитина розумію на скільки це важливо, тому кожного разу допомагаю.

Також ми не одноразово  плели маскувальні сітки, і коли ти завязуєш новий і новий вузлик, ти розумієш на скільки це важливо, наскільки важлива підтримка для наших воїнів і що все може залежати від нас самих.

Адже під час війни особливо видно, які люди насправді. Хтось лякається, хтось втомлюється, а хтось починає діяти - допомагає іншим і підтримує тих, хто поруч. Але водночас багато хто показав, наскільки ми сильні, коли разом. Волонтери збирають речі, продукти, ліки для військових. Хтось готує їжу, хтось шиє одяг, хтось просто приходить і допомагає, чим може. Навіть діти долучаються до допомоги. Вони малюють листівки, проводять шкільні ярмарки, збирають гроші на потреби армії. Кожен хоче зробити щось корисне.

Мене дуже вразило, як люди допомагають переселенцям. У нашому селі, як і в багатьох інших, місцеві жителі приймають родини, які втекли з гарячих точок. Дають їм дах над головою, їжу, теплі речі. Це дуже важливо - знати, що ти не один у біді.

Я зрозуміла: добро - це не завжди щось велике. Це іноді просто бажання допомогти. Навіть маленький вчинок - поділитися, підтримати, усміхнутись - може змінити день іншої людини.

Війна принесла багато горя. Але вона також показала, як сильно ми вміємо триматися разом. І саме в єдності - наша сила. Ці невеликі, але щирі вчинки згуртовували нас і давали відчуття, що ми не безсилі. Кожна така допомога стала для мене нагадуванням: навіть маленькі дії мають значення. Вони дають надію нашим захисникам, нагадують їм, що про них пам’ятають, що вони не одні.

Цей досвід дуже сильно вплинув на мене. Я почала більше цінувати те, що маю.

У мирний час ми часто не помічаємо простих речей - спокою, тепла рідного дому, щирої усмішки близької людини. А під час війни розумієш: справжнє щастя - у найпростішому. І саме в ті моменти, коли розумієш, що можеш допомогти комусь, стати для когось опорою, народжується справжня сила - внутрішня, людська.

Я навчилася співпереживати глибше, стала більш свідомою і відповідальною. Тепер я точно знаю: байдужість - це те, що ми не маємо права дозволити собі.

Ця війна змінила кожного з нас. Але вона й показала, наскільки сильним є наш народ. Українці - це про незламність, про єдність, про допомогу ближньому. І я пишаюся тим, що є частиною цього народу.