Валентина Іванівна була вражена, коли побачила кількість військової техніки окупантів, яка йшла на фронт

До війни ми жили в селищі Першотравневе Ізюмського району. Зараз живемо в Охтирці, бо в нас вдома йдуть бойові дії. У мене є чоловік, два сини, які служать в ЗСУ, та онуки. 

У перший день війни були вибухи. Десь приблизно о п'ятій ранку чоловік пішов на роботу, але потім повернувся і сказав, що десь у районі Куп’янська вже вибухає. Одинадцятого квітня нас окупували, потім ми виїхали до дітей. 

Наше село зараз деокуповане, але там досі ідуть бойові дії. Воно розташоване за двадцять кілометрів від Сватового.

Під час евакуації ми виїхали через Печеніги до Куп’янська. Там найняли машину й поїхали через чотирнадцять російських блокпостів. Коли ми побачили український прапор, нас переповнювали хороші емоції. Слава Богу, ми живі-здорові.

З гуманітарною катастрофою не зіткнулися, бо ми жили в селі. У нас було що їсти, хліб пекли. Десь два місяці не було світла, але потім зробили. А зараз його там знову немає. 

Коли ми були в окупації, мене шокувала кількість техніки - це не сотні, а тисячі одиниць.

Ми живемо якраз на розв’язці - повз нас йшла техніка на Ізюм та Лиман. Ось це нас дуже вразило. В Охтирці тихо: ми відколи приїхали, ще вибухів не чули.

Хочеться, щоб війна скінчилася якнайшвидше. Віриться, що, можливо, це станеться до кінця зими або до початку весни. Думаю, якщо їх зі Сватового і Бахмута загарбників виженуть, тоді буде вже наша перемога. 

У майбутньому у нас буде все добре. Ми будемо біля дітей, онуків. Відбудуємо все, що вони зруйнували, і буде ще краще, ніж до війни.