Юраш Анастасія, 11 клас, СШ I-III ступенів № 277 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ткаченко Олена Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року, я – учениця 8 класу. О п’ятій ранку ми з сім’єю прокинулись від телефонного дзвінка. «Бориспіль під обстрілами»,- пролунало по ту сторону слухавки. Наші речі були зібрані уже за декілька хвилин, новини увімкнені, а тим часом за вікном було чутно вибухи. Того ж дня ми переїхали до бабусі. Хоч вона жила недалеко, проте її будинок здавався міцнішим, а отже безпечнішим. Майже два тижні проживання разом, і одного дня я, мама, молодша сестра і бабуся вирішуємо на деякий час поїхати зі столиці.

Тоді квитки на потяг не були у продажу, переповнені вагони, у них їхали всі, хто зміг пройти, а спали прямо на підлозі. Це було моє найгірше 8 березня. Я провела його у дорозі, не розуміла і не знала, що буде завтра.

Ми прямували на Закарпаття. І хоча краса гір та краєвиди місцевості заворожували й залишилися у мене в пам’яті надовго, я б воліла побувати там за інших обставин. Спочатку все подобалось, адже ми трохи змінили обстановку, не чутно було вибухів, тривог. Але я сумувала за рідним містом, а ще гірше було читати новини і знати, що туди поки небезпечно повертатись. Аж ось той день настав. Промайнуло рівно три тижні і ми вдома. Саме у той час Київську область звільнили від окупації.

Уже восени я знову пішла до школи, але у нас були вже нові реалії життя: тривоги та таке невідоме нам раніше укриття, обстріли, відключення світла та відсутність водопостачання у будинку.

4 листопада 2024 року. Я - учениця 11 класу. Разом з усіма готуюсь до екзаменів, випускного та планую вступати до університету. Головна перевага нашої молоді зараз – це вміння пристосовуватись до різних обставин, та умов життя. Ми продовжуємо боротись, адже саме ми є майбутнім нашої країни.