Дика Світлана, вчитель, Філія "Лозуватська гімназія Лозуватського ліцею імені Т.Г.Шевченка"

«1000 днів війни. Мій шлях»

Йде третій рік війни… Мої  діти закінчують уже дев’ятий клас, батьки стривожені: «Що робити далі, як дітей «відпустити»? Постійні тривоги, чути вибухи…» Ось і вручення свідоцтв… Одна думка, щоб не було «тривог», щоб не завадили, бо діти так готувалися, їм так хочеться побувати на власному «випускному». Цього разу обійшлося, встигли… Ура! Відпустка, яку так чекала! Літо. Відпочинок. Але ж як відпочинеш? На городі, бо ж потрібно у такий нелегкий час щось «приробити» до сімейного бюджету, щоб було домашнє та свіженьке.

Та як можна спокійно працювати на городі? Знову затяжна «тривога». І летять наші на Схід, бо ж орки не дають літа українцям!

Біжу з города, чую вибухи. Прибігла до хати, читаю повідомлення: нелюди запустити по нас балістичні ракети. Що робити? І так один день, другий, так і кінець тижня. І «душа опускається» від того, що нічого не дають робити та і нічим не можеш допомогти у таких випадках. Ні! Можу! Перечитую в телефоні новини – потрібна термінова допомога нашим. Перераховую вкотре донати. Тут донька заходить: - Мамо, Вітя ж твій випускник? - Мій, - відповідаю. - Йому терміново потрібна допомога. Я перерахувала 1200 гривень (і це з її пенсійних виплат – ДЦП). - Молодець, доню! А сама похитую головою та думаю, що яка ж вона в мене патріотка, відчуває свою відповідальність та намагається допомогти тим, чим може. І хто, як не ми.

Повертаюсь думками до роботи. А над головою гуде знову… Ну ніякої сьогодні роботи. Йду в будинок, відчуваю слабкість, поміряю тиск. Дійсно, зависокий. Не встигаю  піднятися – сильний гул.

Єдина думка промайнула: «Чому пішла сама? Чому залишила доньку?». Заглушує вуха… відчуття, що все, кінець… мене немає. Ні! Цього разу пронесло – відлетіло далі. Вискакую на подвір'я і чую рідне: «Мамо, я дуже злякалася». Підбігаю, обнімаємося. Живі!

Вкотре беру новий клас. П’ятикласники… малі діти, а скільки їм потрібно пережити. Зранку підходять до школи, розпочинається «тривога», біжимо в укриття, намагаюся кожного заспокоїти, пригорнути. А ось Софійці стає холодно, знімаю із себе жилетку, одягаю їй; в Ангелінки болить живіт, зранку не встигла поснідати, та й переживає, бо ж вони переїхали із дуже небезпечного району, де були постійні вибухи. Залишаю укриття, біжу взяти щось смачненьке для дівчинки. Тільки б устигнути!

Коли діти йдуть уже додому, пишу батькам: «Сьогодні наші діти були молодці, гарно попрацювали, йдуть  зі школи. Зустрічайте!». І малюю завжди смайлик із усмішкою, щоб кожного підбадьорити.

І яка ж буваю задоволена отому написаному батьками: «Назар вдома», «Богдан вдома», «Софійка вдома»… Як хочеться, щоб були всі вдома, щоб закінчилася ця ненависна війна, розпочата ворогом! Бачу декілька пропущених дзвінків. Телефоную… Чую знайомий голос, але дуже стурбований та засмучений. Людмила, колишня учениця, схлипує: «Немає Віталіка, загинув…» Це отой маленький хлопчик, найменший у класі випуску 2005 року, який пішов навчатися, щоб стати машиністом  електропоїзда. У нього  вже двоє діток, його вже немає… І читаю рядки вірша:

Ми пробачимо їм тільки тоді,
як оживуть убиті діти…»
Іншого шляху у нас немає і не може бути.