Белінська Анастасія, 15 років, учениця 9 класу Яришівської філії КЗ "ЗЗСО-ЛІЦЕЙ Лука -Мелешківської сільської ради", Яришівка, Вінницька обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Зінчук Людмила Вікторівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ранок двадцять четвертого лютого: крізь сон я чула дивні звуки, це виявилися вибухи та пролітаючі над будинком гелікоптери. Але прокинулася я навіть не від цього, а тому що почула голос мами, яка зазвичай в цей час вже на роботі, тому мені це здалося дуже дивним. Мати, дивлячись у вікно пояснювала молодшій сестрі, що це за звуки, вона й мені сказала, про повномасштабне вторгнення російської армії на територію України. Я не одразу усвідомила, що почалась війна, згодом я все зрозуміла.

Тоді я не знала, як далеко зможе зайти ворог, не знала, чи зможе наша армія стримати цей наступ. Проте, коли повідомили, що на територіях Вінницької області (область, де я проживаю) знищили ворожий вертоліт, мене охопив страх, я боялася навіть не за себе, а за життя рідних та близьких мені людей.

Весь цей час моя сім'я допомагала нашій армії як тільки могла, тобто, донатили на ЗСУ, тато із знайомими шукав та доставляв у госпіталі потрібні медикаменти, та тому подібне. На початку березня ми прийняли незнайомих нам людей - сім'ю переселенців із Харкова.

Вони були у нас два дні, але після обстрілу Вінницького аеропорту, сім'я, що тікала від ракет та снарядів, що нищили їх домівку вирішила їхати далі, тому що тут вони більше не почували себе у безпеці. Потім до нас приїхала сім'я переселенців із Маріуполя. Вони жили місяць у підвалі, ховаючись від обстрілів. Будинок, у якому була їх квартира знищили загарбники, на щастя, тоді вони були у бабусі, тому що там було трішки безпечніше. Але і там їх бабусю ранило. Після того, як нові знайомі виїхали із вже окупованого Маріуполя, бабусю доставили у лікарню, після її лікування приїхали до нас. За тиждень, протягом якого вони жили у нас люди, з якими ми були незнайомі стали нашими друзями, дівчина майже мого віку стала моєю близькою подругою. Згодом вони поїхали, але приїздили ще два рази. З моєю новою подругою ми весело проводили час, вона "відволікалась" від війни. Але коли пролетів літак над будинком, дівчина впала на підлогу та закрила голову руками - їй було страшно.

Загарбникам не вдалося здійснити свої "Гітлерівські" плани, за це я дуже вдячна нашим захисникам.

У серпні моєму татові прийшла повістка. Зараз він на сході, боронить нашу країну та захищає наші життя, ось після цього моменту життя нашої сім'ї кардинально змінилося.

Від початку повномасштабного вторгнення мене найбільше приголомшив наступ з нашого боку у Харківській та Херсонській областях. Наші захисники, немов справжні козаки та козачки героїчно відстоюють кордони України, вони платять за це найбільшою ціною, ціною власного життя. Кожен захисник, який приймає, або приймав участь у бойових діях - герой, хоч і не всі мають відзнаки. Всі українці повинні пишатися ними. Я вірю, що зовсім скоро всі наші захисники повернуться до своїх рідних. Але є і ті, хто вже ніколи не повернеться додому, тому ми повинні завжди пам'ятати про тих, хто віддав власне життя, для того, щоб захистити нас.

Війна- це найгірше, що може бути, війна - це коли загарбники зі звірською жорстокістю вбивають людей, винищують все, що очі бачать. Всі ми хочемо миру. Особисто для мене мир - це спокійне життя, життя без страху за своїх рідних, за народ нашої країни. Я вірю, що зовсім скоро наступить мир у нашій країні, вірю в нашу перемогу! Перемога обов'язково буде за нами, тому що "Ми б'ємось за те, чому нема ціни в усьому світі, – за Батьківщину.", - казав О. Довженко, а наші противники прийшли на території нашої батьківщини.