Емінова Еліна, 10 клас
Вінницький ліцей №7 ім. Олександра Сухомовського
Вчитель, що надихнув на написання есе: Засімович Олена Іванівна

Війна. Моя історія

24. 02. 2022. Ця дата, мабуть, закарбувалася в пам'яті кожного українця. Ми щодня чуємо про війну в новинах, читаємо в соцмережах, та й повітряні тривоги не дають нам забути про суворі реалії життя. Проте, якщо згадати той самий день? Коли почався новий розділ не тільки у світовій, а й у власній історії кожного з нас.

Тож, як почалось моє "після"?

Я пам'ятаю, що прокинулась о 6:20. Здається, це був четвер. Застеливши ліжко, я вийшла зі своєї кімнати, поспішаючи готувати сніданок перед школою. І в той момент я зрозуміла, що це був не звичайний ранок: біля стіни стояли дві валізи із поспіхом накиданими речами, а на полиці лежала папка із документами й і невелика дорожня аптечка. І ще налякані очі мами. І брови тата, що склалися в сувору лінію, перериваючись на одну глибоку зморшку між ними.

"Еліна, почалось. Вони прийшли", - прошепотіли батьки. А я посміхнулась, вважаючи це дурним жартом. Проте через кілька хвилин усвідомлення почутого мене накрило з головою.

Ми не знали, що робити. Точніше, не знали батьки, а ми з братом намагались просто не заважати їм у пошуках рішення.

Залишок того дня погано зберігся в моїй пам'яті, проте я точно пам'ятаю ту тривогу й відчуття безнадії, усвідомлення власної нікчемності й безсилля перед цим світом. Мені довелось докласти титанічних зусиль, аби не піддатися спокусі залізти в шафу й сховатися там від усього, що мене оточувало. Сидівши на стільчику за письмовим столом, усвідомлюючи, що я навряд чи зможу впоратися з усім цим самотужки, я вперше звернулась до психолога, адже у Telegram заснували чат, у якому безкоштовно надавалась психологічна допомога українцям в онлайн-форматі.

А за тим днем настав наступний. І потім ще один. І ще. Пройшов тиждень перед тим, як тато наважився оголосити нам своє рішення: я, мама і брат мали покинути країну. Збираючи валізу, я зрозуміла, як багато мала. Тепер, коли моїм завданням було зібрати найнеобхідніше, що вмістилось би у простір завбільшки з невеликий наплічник, я залишала більшу частину свого життя тут. Мабуть, правильніше сказати, я залишала тут все своє життя, узявши з собою лише те, що допомогло б розпочати нове. Або принаймні зачекати, допоки я зможу продовжити колишнє.

І тоді ми поїхали на довгих 8 місяців. Насправді, перші тижні я була впевнена, що ми незабаром повернемось. Мені дуже хотілось вірити у слова Арестовича: "2-3 тижні, максимум 5". Незважаючи на те, що навіть за проходженням цього терміну нічого не змінювалось, ми продовжували тішити себе надіями. А після подій в Бучі ми усвідомили, що ніякого повернення не буде. Принаймні у найближчий час. «Виграє той, хто швидко адаптується і починає грати за новими правилами», - колись почута фраза стала моїм новим девізом.

Ми повернулись в Україну трохи більше року тому. Мені все ще важко сприймати те, що було за її межами протягом 8 місяців частиною свого життя. Ніби все те було короткометражним фільмом. Проте, наскільки дивно й егоїстично б це не звучало, я вдячна за все, що пережила. За майже два роки повномасштабного вторгнення у моєму житті, як і в житті багатьох українців, відбулось багато жахливих подій, до яких ніхто з нас не був готовий. Але й позитиву було немало. Цей стресовий період дав поштовх моєму розвитку як особистості, можливість отримати досвід життя й навчання закордоном, і, в кінці кінців, стати такою, якою я є зараз.

У моєму телефоні все ще є та переписка з психологом за 24 лютого. Я відкриваю й перечитую її щоразу, як мені погано, або бракує віри в себе. Вона нагадує мені, скільки я пройшла, а, отже, можу подолати будь-що. Допомагає пам'ятати: навіть після найтемнішої ночі настає світанок. А головне - розпалює надію, що "після" буде…

Власне, воно вже є.