Мені 46 років. Мешкали ми в Луганській області, у місті Лисичанську. Діти наші боронять країну з 2014 року. Тому, коли почалася війна, нам у цей же день довелося забирати батьків, собак, кішок і виїжджати звідти. Ми потрапили під обстріл, коли виїжджали.

Переїхали в нове місце, трохи облаштувалися. Старший син тут будинок купив. Ми працюємо на землі й живемо тут. 

Коли ми сюди приїхали, нам люди потроху допомагали їжею та всім іншим. Було зіткнення, але зрештою всі до нас повернулися лицем і стали нам допомагати. 

Шок у нас іще з 2014 року, тому цього разу це вже був не шок, організм був підготовлений до всього. Хоча, може, ми цей шок десь усередині перенесли. Тепер стоїмо в черзі на трансплантацію серця. Батьки цей стрес не здолали й до сьогодні, бо їм по 75 років і вони залишилися без нічого. 

Майбутнє бачимо в Україні. Хочеться, щоб людям усе надавали, щоб країна працювала і всі жили тут, а не виїжджали.