«Нас не хотіли впускати тільки тому, що ми з Луганська. Був стереотип, що ми – погані»

Війна – це дуже важко та страшно. Я не бачила саму війну, тому що ми виїхали з мамою з Луганська в травні або червні 2014-го, а я повернулася в жовтні. Коли я була одна в будинку, почалися обстріли. Це було несподівано, голосно. Довелося від страху стрибнути під стіл.

Неприємні моменти не закінчилися на цьому. Адже коли ми виїхали з Луганська в Дніпропетровськ, там боялися людей із Донбасу, вважали не такими, як місцеві жителі. Були розмови, що ми несемо за собою війну. Але ми просто хотіли сховатися від того, що в нас відбувається.

Ми з мамою шукали квартиру, і нас не хотіли впускати тільки тому, що ми з Луганська. На початку конфлікту мало хто хотів брати нас на роботу або надавати житло. Був стереотип, що ми – погані.

Так ось, ми повернулися, я побувала під обстрілом і поїхала остаточно. У мене почалася справжнє кочове життя. Відбулася розлука з містом, сім’єю. Я їздила працювати в інші міста, потім поверталася додому.

Тепер я в Києві, а батьки залишилися вдома. У столиці ми з моїм хлопцем знімаємо квартиру. А так хочеться своє житло!

Чи відчуваю я себе в безпеці? Війна раптово почалася один раз – і це може повторитися. Я просто розумію, що зараз я віддалена від військових дій. Залишився внутрішній неспокій за себе, за батьків. Вони стали для мене головною цінністю. Але в Києві мені просто спокійніше, ніж там. Та й я виросла, стала сильнішою, більш самостійною, змінила професію.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/