Губа Вікторія, група Ф-34-22, ДНЗ «Вінницький центр ПТО технологій та дизайну»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рибачук Анна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Віка, мені 16 років, і я хочу розповісти вам свою історію. 24  лютого: о 7 ранку я встаю до школи разом зі своим братом і дізнаюсь від мами, що о четвертій ранку був вибух у сусідньому місті Часів Яр, нам відмінили всі уроки і ми сиділи тиждень вдома, потім в мене починається дистанційне навчання, комендантська година та тривожне життя… Кожної ночі було чути гул – везли  техніку через місто на Попасную, де вже йшли бойові діі. В кінці березня ми ще жили у своєму домі, а  через пару провулків від нас була величезна військова база. Ми постійно чули вибухи –  від них трясло всю хату.  

Інколи ми сиділи в моїй кімнаті, бо вона була сама дальня, інколи – в подвалі.  Звуків сирен не було чути, ми розуміли що тривога лише по вою сусідських собак.

З другого квітня,  дня народження моєї бабусі, ми постійно чули гул, після цього дня я ніколи не чула щоб було тихо,  постійний шум,  який наближається все ближче та ближче… Через декілька днів  ми виіхали до Дніпра, мама, я та мій молодший брат. Тато залишився вдома. Виїхати з Дніпра було важко – до евакуаційного потягу стояли величезні черги, тому до Львова прийшлось купити  квиток на Інтерсіті, який був аж наступного дня.

Ми ночували на вокзалі, практично на підлозі, переживаючи за мого батька, що дуже вплинуло на мене,  у мене був лунатизм. Ніч була дуже важкою….

Наступного дня нас погодували та в 16:00 в нас був потяг. Рано зранку ми були вже у Львові, зняли хостел на пару днів і зв’язались  з нашими родичами,  які прямували в Болгарію. Після довгих розмов ми все ж таки вирішили поїхати до Болгарії, до наших родичів в одне з міст Сонячного берега. Ми були там десь тиждень, потім переїхали у другий хостел, який був на березі моря в місті Святий Влас. Відношення ідеальне, годували нас добре, там я і відсвяткувала своє день народження. Перше день народження поза рідним домом, у чужій країні.

З початком курортного сезону нас виселили і  ми поїхали потягами до Румуніі, а потім до кордону з Чернівцями безкоштовним потягом.

На кордоні ми відстояли недовго, і після цього ми приіхали в Чернівці на залізничний вокзал. Вирішили їхати до Вінниці тільки тому, що тут були наші знайомі. Ми почали обдзвонювати номери притулків і нам попався номер замісника директора нашого центру, в якому я зараз  і навчаюсь. Він нас і поселив до гуртожитку.   

За цей час  ситуація в нашому місті погіршилась, лунали постійні тривоги, постійні вибухи.

Ми домовились з батьком і незабаром він приїхав  до Вінниці.  В липні місяці я здала документи та поступила на фотографа. А будинку нашого в Бахмуті вже немає. Згорів… Минає час, життя налагоджується, я стаю старостою группи. Все стало на свої місця,  хоча я дуже сумую за будинком, але я не жалкую, що опинилась тут. Головне, що всі ми живі та здорові, що маємо можливість волонтерити та допомагати ЗСУ. А будинок – відбудуємо!!! Обов’язково!!! Зразу після перемоги.