Я все життя проживала в Слов’янську. В мене двоє дітей. Я вже похоронила чоловіка і одного сина.
У нас перша ніч була ще не страшна - спочатку не стріляли, а потім сказали, що війна. Я ще пам’ятаю Світову війну, і не повірила, що доведеться ще раз пережити. А потім почало кругом стріляти.
Найважче було хату кидати. Спочатку поїхали за Красний Лиман, але ми там попали під обстріл, нам машину побило.
Потім ми виїхали в село Піщане Дніпропетровської області. Ми поїхали і нічого не брали. Все залишилося вдома, ми ж думали що трішки побудемо і повернемося, а вже третій місяць тут. Нас тут прийняли непогано, але все одно - це ж не вдома. Нам і допомагають, і гуманітарну допомогу дають, але дуже хочеться додому.
Я Бога молю, щоб якнайшвидше війна закінчилась. Вона мені ще з чотирнадцятого року остогидла. В мене зараз і руки трусяться, і ногами погано ходжу. Вже хотілося б під старість вдома пожити.
