Влучання сталося вчасно – Михайло розумів, що залишатись у квартирі без вікон не можна, і встиг з родиною виїхати з Маріуполя раніше за окупацію

Ми були вдома в Маріуполі на початку війни. Уся родина жила на лівому березі: ми на площі, а батьки - трохи далі. 24 лютого о шостій ранку мені зателефонував товариш і розказав, що відбувається. На заправках того ранку були величезні черги. На деяких вже не було пального. Місто вже обстрілювали, були прильоти по будинках, я бачив та чув вибухи. Почалася біганина по магазинах. Люди розібрали воду, їжу.

Все шокувало. Ніхто не розумів, що робити. Страшно було – не те слово. Східний район нашого міста був розстріляний. Маріуполь оточували, я про це здогадувався. Перебувати там із дітьми я не хотів. Але і їхати було страшно.

Коли окупанти обстріляли наш будинок, ми вирішили виїхати. Це було в ніч на друге березня. До того ми жили в квартирі - була електрика, газ, вікна цілі. Коли розбили вікна, залишатись ми не могли – було надто холодно.

Довелося б жити в підвалі, але ж він не гумовий – там і так багато людей ховалось. Тому ми вирішили виїжджати.

Ми не знали, куди їхати, у нас не було іншого житла. Їхали зі знайомими, що допомагали по роботі. Фактично вони мене особливо й не знали. Добиратися було важко, були затори. Кожні 200 метрів - пости. Знаходилися люди, які допомагали з ночівлею. Коли вже за Дніпром зупинилися, нам допомагали житлом, співчували, підтримували, давали їжу. Ми до Ужгорода близько десяти діб їхали. Мене вразило те, як нам всі допомагали.

Зараз ми в Тернополі, бо в Ужгороді не знайшли житла. Спочатку були в  людей, зараз винаймаємо помешкання. Тернопіль обрали не тому, що він нам подобався, просто в Ужгороді все житло було зайняте.

Зараз я не задумуюсь про майбутнє. Мене більше турбують питання виживання, роботи. Старшу дитину треба в школу влаштувати, малу - в садок. У Тернополі з цим важко - спочатку беруть місцевих.