Німець Анастасія, учениця 11 класу Кізлівського ліцею імені В.П. Лугового   

Вчитель, що надихнув на написання есе - Самойлік Наталія Олександрівна

"Війна. Моя історія"

24 лютого 2022 року назавжди розділило життя українців на «до» та «після». Того ранку всі були стривожені, мої брати кудись збирали речі. Я не знала, що мені робити, бо ще не до самого кінця розуміла ці слова. У багатьох країнах світу війна стала давнім минулим, але для України вона стала справжньою реальністю на початку 21 століття. Українці показали свою силу, стійкість та волю.  Вони стали справжніми героями, які аж ніяк не здалися. Втім, війна повинна закінчитися, щоб Україна могла повернутися до свого шляху розвитку. Найбільшою жертвою війни є звичайні люди, які змушені жити в умовах постійної небезпеки. Люди живуть у страху за своє життя та життя своїх близьких, а також в страху за майбутнє своєї країни.

Чесно кажучи, моє життя ‘’перевернулось з ніг до голови’’тоді, коли я дізналась, що брат пішов захищати нас у самісіньке пекло. Ми дуже сильно його просили, щоб він не робив цього, а у відповідь голосно почули:«А хто ж тоді піде? Я не допущу, щоб ті виродки прийшли сюди до вас. Мені доведеться оберігати вас».

Він нам пообіцяв, що з ним все буде добре, і щоб ми сильно не хвилювались. Та хіба ж можна було не хвилюватись, коли ми прекрасно розуміли, що таке БАХМУТ. Одного вечора ми  щасливі, братик зателефонував до нас по відеозв’язку і хотів усіх побачити та з кожним по хвилинці поговорити, бо часу було вкрай мало. Він сидів в окопі і навіть не подав виду, що все погано.

Ми ж навіть не здогадувались, що це була наша остання розмова. Через два дні 08.11.2022 року нам повідомили про його загибель. Ми ледве вижили... Нам довелося їхати та впізнавати тіло, бо воно дуже сильно обгоріло. Там ми заявили, що людина, яка там лежала, не наш Міша.

Вирішили оголосити його безвісти зниклим. Весь цей час ми робили все, що було в наших силах, аби його знайти. До остпннього надіялись, що вій прийде до нас. Та чудо не сталось. 22.08.2023 року нас спіткало горе. Зійшлась експертиза ДНК. 9 місяців тіло Міші лежало в морзі, коли ми надіялись на краще. і всеодно готувались до його приходу. Він залишив нещасними: маму, братів, сестер, улюблених племінників, яких рахував, як за своїх рідних дітей, друзів та свою єдину хрещенницю.

Ми поховали його, як гідного героя, який поліг за нашу з вами країну. Якби ж він побачив, як сильно наша вся велика родина горювала за ним… В нашій пам’яті залишився життєрадісним хлопчиком, який усіх дуже сильно любив і хотів, щоб ми жили достойно.

Звісно, що ми теж його безмежно любимо й ніколи в житті не забудемо. Хоча й досі надіємось, що він таки знайдеться, і це все будн неправдою. Тоді ми, мабуть, всі будемо найщасливіші та й не ‘’мабуть’’, а неодмінно. Ми разом будемо свякувати перемогу, яку він дуже хотів та чекав. Ми продовжуємо не втрачати надію, і всеодно чекаємо Мішу. Після цього я зрозуміла один факт: війна стосується лише тих, чиї рідні захищають всіх нас тому, що в тих, у кого ніхто не захищає країну, життя прекрасне, і ніхто не розуміє, як це втратити близьку тобі людину.

Та все ж таки, я не відправляю нікого туди, там де навіть й небо горить, але ж має хоч десь бути якась справедливість.

Шкода, що наші українці до кінця не розуміють слово «війна», і які наслідки вона залишає. Отже, наше життя вже ніколи ніколи не стане колишнім та й ми вже ніколи не будемо, ті, що були, але не здаваймося! Ворог з кожним днем стає все слабший, а дух українців все сильніший, тому не потрібно втрачати віру, все буде добре, все буде Україна. Вірю в перемогу. Слава Україні!