Інна Білик, вчитель

Роменська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів 5 Роменської міської ради Сумської області 

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Інна, я звичайна  вчителька мистецтва у маленькому містечку на Сумщині. Ще кілька років тому моє життя здавалось настільки звичайним, що я не замислювалась, наскільки цінним є кожен мирний день. Війна змінила все… Тепер кожен день – це боротьба. Боротьба не тільки за нашу землю, але й за душі наших дітей, за наше майбутнє, яке ми будуємо тут і зараз, попри страх та біль. 

У перші дні війни я, як і більшість українців, була у стані шоку. Було страшно, було боляче від усвідомлення того, що світ, до якого звикла, руйнується.

Але поступово  розуміла, що потрібно рухатися далі, незважаючи на всі труднощі. Мої учні, їхні обличчя та очі стали моїм найбільшим джерелом натхнення. У кожному з них  бачила майбутнє, яке має бути іншим — мирним, сильним  та  вільним.  

Ці тисяча днів війни стали для мене складним шляхом. Війна руйнує не тільки будинки, вона руйнує плани, мрії, а інколи і віру.

Спочатку було важко знайти сенс у тому, що роблю. Навчати дітей мистецтва, коли навколо – стільки болю? З часом я зрозуміла, що саме в такі моменти мистецтво може стати тим маячком, який допоможе пройти крізь темряву.

Кожен мій урок тепер – це не просто про фарби, пензлики чи техніки. Разом зі своїми учнями почали знаходити нові форми вираження. Через малюнки вони ділилися своїми страхами і мріями, і, що найважливіше, своєю надією. Ми створювали світ, у якому війна закінчується, у якому наші рідні повертаються додому, а міста відбудовуються. Це вираження їхніх надій, їхнього болю і їхньої віри у краще майбутнє. Я зі своєї сторони організовувала виставки дитячих малюнків та відсилала роботи на різноманітні конкурси, тим самим їх підтримуючи. 

Пригадую один момент, коли моя учениця принесла мені малюнок. На малюнку була зображена її родина – усі її рідні разом, усміхнені та біля їхнього будинку.  Вона мені сказала: « Це моє велике бажання. Я вірю, що настане день і  ми знову будемо разом, вдома всією родиною!».  Її слова запали в моє серце. Вони стали нагадуванням, що навіть у найтемніші часи діти продовжують мріяти, а наше завдання, дорослих  – підтримати ці мрії, допомогти їм зберегти віру в найкраще мирне життя.

Ми починаємо цінувати лише тоді, коли втрачаємо. І це про мирне життя, яке в нас забрали.

Тому кожен мій урок перетворився на урок про мир – про те, як важливо зберегти в собі людяність, як важливо підтримувати одне одного. Я хочу навчити своїх учнів бачити красу, навіть у важкі часи, вірити у краще і ніколи не втрачати надії. Ці тисячу днів були сповнені болю, але вони також показали мені, що наша стійкість і віра – це наша сила.

Тисяча днів війни зміцнили мене та моїх учнів. Ми стали частинкою великого українського фронту. І я вірю, що цей шлях приведе нас до перемоги. Наша країна відродиться, наші міста знову будуть квітучими, а наші діти – будуть жити в мирі. Україна переможе, і це – непросто мрія, це наше спільне майбутнє, за яке ми всі боремося.