Я педагог, завжди працювала у позашкільній освіті, зокрема у гуртковій роботі. Це робота і з дітьми, і з дорослими. Все, що пов'язане з природою, ми з дітьми вивчали. 

24-го лютого ми прокинулись від вибухів і гуркоту. У Мелітополі є транспортний аеродром. Звісно, що перший удар був по ньому. Люди почали вибігати на вулиці, і всі почули слово "війна". Це було жахливо. 

Ми півтора місяці перебували в окупації. Жити в умовах, коли все вирішує людина з автоматом, не дуже приємно. Ми почували себе якоюсь худобою, яка не має ні права слова, ні права вибору. Переживала за майбутнє, за дитину. 

Вирішили виїхати у Запоріжжя. Евакуювались останнім організованим гуманітарним конвоєм 9 квітня. Було непросто, нарешті нам дали автобуси, але їх подали не до місця евакуації, а вигнали за місто і дали півгодини на те, щоб дістатись до них. І люди з усіх кінців Мелітополя поспішали, щоб встигнути до тих автобусів. Після того організованої евакуації не було, бо окупаційна влада сказала, що більше випускати не буде. Ми їхали дев'ять годин, хоча у мирний час ця дорога займала максимум півтори години. 

Нині ми у Запоріжжі. Його не можна назвати безпечним містом. Швидше, це місце психологічного комфорту для мене. Поряд - однодумці, чую рідну мову, можу займатися улюбленою справою - навчати дітей. Це - вирішальний момент. У суворих реаліях знаходжу для себе позитив. 

Найбільша складність - розлука з сім'єю, тому що мої батьки зараз перебувають у Токмаку. Він окупований, і ми не маємо можливості ні до них поїхати, ні з ними зв'язатися. Ми через знайомих, сусідів дізнаємося, як вони. Ось це - найстрашніше. 

Ми пережили шок, коли поруч біля у нас у торговий центр прилетіла ракета. Цей свист і гуркіт - таке враження, що тобі на голову зараз сяде літак. Падала штукатурка, а головне - був страх за свою дитину. Це жах. 

Ми живемо надією, що повернемось додому в український Мелітополь. А поки влаштовуємося на новому місці. Я працюю у гімназії, навчаю дітей, син навчається у школі.