Ми з Комишувахи. Це зона бойових дій. У мене мама хворіла, а тоді померла у травні. 

24 лютого біля шостої ранку затряслися вікна і двері. Ми не зрозуміли, а потім подивились в інтернет - почалася війна. Зателефонували зі школи, що уроки скасовуються. Я працювала у Запоріжжі, не змогла туди виїхати. Два місяці я сиділа без роботи. 

У нас вилетіли у під'їзді вікна. Ми сиділи під обстрілами, не могли виїхати. Найбільше шокувало те, що ми залишилися без зв'язку і електрики. Крамниці зачинились, ми не знали, що робити. Почували себе відрізаними від світу. Мамі стало гірше, а зателефонували, щоб попросити про допомогу, ми не могли. Телефони розрядились, у березні тиждень були зовсім без світла, було холодно. 

У нас свердловина, але оскільки світла не було, то ми ходили по воду до криниці. Боялися, бо стріляли постійно. Дитина два місяці просиділа в квартирі, я її боялась випустити на вулицю.

Ховалися від обстрілів у підвалі. У сусідній будинок двічі було влучання з інтервалом в місяць. Дуже нервували.

Відколи померла мама, ми виїхали до Запоріжжя - я з двома дітьми. Покинули все і з двома сумочками евакуювались. Довелося їхати попуткою. Страшно було покинути квартиру, роботу і залишитися без нічого. Були невеликі заощадження. Нам запропонували переїхати до гуртожитку, там нам дали тимчасовий прихисток. Згодом ми винайняли квартиру. 

Запоріжжя теж зазнає обстрілів, але так нині по всій Україні. Доньки займаються онлайн - у школі і в університеті. Ми думали про те, щоб їхати за кордон, бо тут небезпечно. 

Ми намагаємося з донькою гуляти, відволікатись від стресів. Намагаємось бути спокійними, бо діти дуже відчувають емоційний стан батьків. Хотілося б дітям кращого життя - спокійного і мирного.