Савенкова Надія, 16 років, студентка Кам’янського фахового коледжу фізичного виховання

Вчитель, що надихнув на написання есе: Аврашова Ганна Федорівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна почалася не сьогодні а ще у дві тисячі чотирнадцятому на Донеччині та Луганщині, також вона охопила і Маріуполь. Але тоді я була ще замала щоб розуміти всі тяготи війни. Але у лютому все змінилося. Двадцять четвертого лютого почалося повномасштабне вторгнення. Саме в той день я усвідомила що почалась війна, коли о четвертій ранку я прокинулась від того що батьки почали між собою балакати про вибухи. Спочатку ми не вірили в те що відбувається. Але потім коли я підійшла до батьків, ми почули дуже сильний вибух. І тоді ми зрозуміли, що почалась війна.

В той момент я відчула страх та паніку, стало дуже страшно за родичів які жили в Донецькій області, дуже боялася за їх життя та безпеку. Я боялася вийти на вулицю, але батьки мене заспокоювали та ми намагалися триматися разом, що правда мені потрібно було їхати в лікарню для зняття швів. Було трохи лячно але вибухів вже не було.

Цей день для моєї сім’ї видався досить складним. Всі боялися повторних “прильотів”, або що російська армія зайде у місто. Особисто для моєї родини цей день означає лише страх, страх за батьків, за мирне населення яке гине через російську агресію, за дітей які навіть не розуміли що таке війна до двадцять четвертого лютого. Навіть уявити складно що відбувається з їх психікою.

Після початку бойових дій багато чого не змінилося. Змінилася форма навчання, та через тривогу та вибухи почала більше лякатися. Ми з батьками стали прислухатися до різних гучних звуків, намагалися не нервувати, та заспокоювати один одного. Ми стали більш згуртованими та почали ще більше один одного підтримувати та хвилюватися. Також майже з самого початку вторгнення, на війну пішов мій брат, який і досі захищає нашу сім’ю та інших на фронті.

З початку війни мене приголомшило те який в нас сильний та мужній народ, наші люди можуть голіруч зупиняти танки, та не давати проходити загарбникам далі.

Також наші люди стали набагато більше допомагати один одному. Я була приголомшена новиною що наш народ за лічені дні зміг зібрати кошти для придбання супутника. Це тільки ще раз підтверджує які ми сильні. Ще з чого я здивувалася, це відношення російської армії до мирного населення котре нічого поганого для них не зробили. Те що вони робили в Бучі, Ірпені, Гостомелі, це величезне звірство яке неможливо пробачити.

Сьогодні мир для мене, це коли ми живемо у спокої. Без жодних небезпек на кшталт повітряних тривог, вибухів, пожеж від них, смертей невинних людей та дітей. Коли я можу бути впевнена що мої рідні у безпеці, що ніхто не зможе завдати їм шкоди.

Мир це коли ти можеш бути впевненим що в твій дім не прилетить ракета, чи десь середміста не вибухне бомба яку підложив “справжній патріот”. Щоб діти не боялися, виходячи на вулицю погратися, щоб вони не думали – “от зараз може статися вибух”, або – “от зараз увімкнеться повітряна тревога, і нам потрібно ховатися”. Я мрію бути в спокої за своїх дітей, щоб вони не знали що таке війна, бо це дуже страшно коли ти бачиш як вмирають люди, це не повинні пережити діти. Щоб діти не думали про те що будь якої миті російська сторона може застосувати тактичну ядерну зброю. Потрібно щоб діти жили повноцінним життям, без переживання за здоров’я батька, брата, чи будь якого їх родича котрий знаходиться зараз на війні.