Ольга плакала, коли їхала з дому. Вона серцем відчувала, що це надовго. Але якою б страшною не була війна, в багатьох українцях вона розбудила любов до своєї Батьківщини. 

Ми з Гуляйполя. До війни у нас все добре було, на роботу ходили. Дім свій мали, все чудово було… 

Про повномасштабне вторгнення ми дізнались з телевізора. Спочатку хотіли все зібрати і тікати, але ні – вийшли на роботу. Потім, 5 березня, у нас почалася вже повномасштабна війна, ми вже все чули: були і танки, і вибухи. Ми переховувалися в підвалі. А 7 березня ми виїхали в Запоріжжя, тому що у нас вже не було ні світла, ні води. Я дуже плакала, коли ми виїжджали.

У мене там залишилися мама і тато. Тяжко було покидати свою домівку. Ми не могли повірити, що почалася війна.

Після початку війни ми поїхали у Львів, там пів року були у родичів. Роботу можна було знайти, а от із житлом – проблеми. У Львові все дорого, оренда квартири від семи тисяч. Тяжко дуже звикнути жити в одній оселі з декількома сім’ями. Тому ми вирішили їхати в Запоріжжя. До того ж, на роботі було скорочення – я залишилася без роботи. 

Одне добре – з продуктами проблем не було: ми отримували гуманітарну допомогу. У Львові отримували, і тут отримуємо. Ми дуже вдячні Фонду Ріната Ахметова за те, що нам допомагають.

Війна – це лихо. Неможливо звикнути до вибухів, до того, що домівки руйнуються, що втрачаєш знайомих. Це шокує найбільше. Всі навколо перелякані, не знають, що робити. Багато хто з моїх родичів виїхав за кордон. Постійно переживаєш за всіх близьких, за дітей.

Нещодавно один хлопчик до мене підійшов, подивився на мене, запропонував замінити скло на телефоні - і дивиться... А в мене - сльози на очах. Він мене обійняв, каже: «Не турбуйтеся, ми переможемо, у нас сильний дух». Від таких вчинків стає тепло на душі. 

Мені головне - якби пережити це все, а потім вже говорити про якесь майбутнє. Ми стали любити країну більше – це сто відсотків. У мене подруга виїхала з країни, і їй дуже хочеться повернутися додому. Ми хочемо бути на своїй рідній землі. Ми навчились цінувати просто можливість жити в своїй країні.

Та кінець не близько. Якщо чесно, я з самого початку говорила, що війна два роки триватиме. Але я кожного дня надіюсь, що вона припиниться. Тяжко нам буде ще дуже довгий період, і як воно все буде?.. Чомусь мені не віриться, що роки змінять щось на краще. Хоч би наші діти не змушені були жити в цій війні.