Галла Єлизавета, 10 клас, Комунальний заклад "Маріупольська загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів № 54

Вчитель, що надихнув на написання есе: Васильєва Наталія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ми звикли, що досвідом діляться люди, які досягли певних результатів у своїй діяльності, люди, які довго прожили й багато чого побачили. Сучасність диктує власні правила. Третій рік українці набувають спільного досвіду — жити в умовах війни. І тому я чітко усвідомлюю, що маю поділитися своєю історією. Написавши про те, що пережила, хочу допомогти собі позбутися відчуття стривоженості й невизначеності, яке вперто не відступає. Адже для мене це не просто події, а частина моєї долі та спогадів про рідний Маріуполь.

Хочу розповісти, як почалася повномасштабна війна для мене. Це сталося рано-вранці. Мама розбудила і сказала, що нам треба негайно збирати речі.

Спочатку я не зрозуміла, що відбувається, адже була ще сонною. Подумала, що запізнююся до школи, але мамин голос був іншим — схвильованим, стривоженим. Раніше ніколи не бачила її такою. Ми метушилися по квартирі, хапаючи все, що потрапляло під руку: іграшки, книги, якісь дрібниці. Тільки згодом зрозуміли: із того, що взяли, ніщо не знадобилося.

Світ навколо раптом почав рухатися із шаленою швидкістю, а я, здавалося, за ним не встигала. Десь здалеку пролунали гучні вибухи.

Страх заполонив кожну клітинку мого тіла, а пальці інстинктивно стиснули мамину долоню. Це був момент страшного усвідомлення, що це не звичайний день. Швидко сіли в машину й вирушили туди, де, як сподівалися, буде безпечніше. З кожним кілометром рідне місто Маріуполь, з яким я не хотіла прощатися, віддалялося. Хотілося вірити, що невдовзі все закінчиться і ми повернемося додому. Проте з кожним днем міцнішало розуміння: війна не відпустить так скоро.

Згадую наш Драмтеатр. Це місце з особливою атмосферою натхнення і щастя. Часто ходили всією родиною на вистави, годували голубів на площі, гуляли у сквері. Війна знищила цей символ радості.

Дізнавшись про трагедію, я довго не могла повірити, що місце, яке колись дарувало сміх і щастя, тепер стало символом болю і втрат.

Проте війна торкнулася не лише мого міста. Ця біда стала невід’ємною частиною нашого життя, змінила звичні речі. У містах і селах, де не було бойових дій, люди почали жити в умовах постійної тривоги та емоційного напруження — виття сирен, тривожні новини і нескінченні обговорення актуальних подій.

Часто прокидаюся від жахливого звуку, за вікном темно, а серце стукає так сильно, що здається, воно розірве груди. Якщо починається обстріл, ми спускаємося в паркінг або ховаємося у ванній, аби убезпечити себе від уламків «братніх привітів».

Так звичайна побутова кімната стала бомбосховищем.

Похід у магазин, зустріч із друзями стали привілеями, які війна перетворила на рідкісні, такі очікувані й бажані моменти. Ми почали цінувати кожен спокійний день, кожну зустріч із близькими, кожен ранок без звуку сирен.

Щоб зберегти всі ці важливі моменти в пам’яті, я почала писати вірші про Маріуполь. Рідне місто я уявляю таким, яким воно було до війни: з квітучими деревами, морським бризом, радісними людьми.

Проте щоразу моя творчість омивається слізьми — із цими емоціями відступає біль, який накопичувався так довго. Плачу не тільки за втраченим домом, а й через те, що довелося пережити всім нам.

1000 днів війни — це довгий і важкий шлях. Він навчив мене цінувати кожен момент, бути вдячною за мир і за людей, які поруч. Я мрію, щоб цей страшний досвід залишився в минулому, а наше майбутнє було світлим і радісним. І я вірю, що настане день, коли ми знову повернемося до рідного Маріуполя й почнемо все з чистого аркуша. Цей аркуш стане відправною точкою наших найяскравіших перемог, найсміливіших прагнень, нашого позитивного особистого й колективного досвіду.