Замість звичного чаювання ранком 24 лютого, Людмила стала свідком перших вибухів

Я живу у Самарівці. Це Дніпропетровська область. Я вдова. Діти поруч зі мною живуть.

Я дуже рано встаю, о четвертій ранку. 24 лютого встала, зібралась чай пити і почула гул літаків - їх було багато в небі. Зять прибіг до мене, сказав, що почалась війна. Земля дрижала, ми бачили вдалині великі вогнища. А хтось із моїх сусідів ще з вечора говорив, що треба тікати, бо завтра війна буде. Звичайно, це страшна подія. Не вірилося, що у ХХІ столітті таке може статися. Було незрозуміло, куди тікати.

Ми живемо у приватному секторі, тож мали деякі свої запаси картоплі та консервації. Дякуємо Фонду Ріната Ахметова, він також нам стільки допомагав! Маємо свердловину, тож із водою не було проблем. Є в мене гарне приміщення під ванною, ми там запасалися водою, свічками, харчами.

Одне добре - люди здружилися, згуртувались. На роботі всі дружніші стали. Я працюю в дитячому садочку, і дітки, яким по шість років, пишуть листи воїнам, малюночки роблять із подяками. Ми дуже віримо в те, що буде перемога.

Люди приймають одне одного незалежно від того, що їм і самим тяжко.

В одній кімнаті по 17-18 чоловік розміщувалося - було таке у знайомих.

Доброта в людях відродилась.

У нас багато переселенців із Донбасу. Є випадки, що людям більше нікуди повертатися. Ми допомагаємо, чим можемо. Коли харчами, коли покупатися пропонуємо, щось принести, віднести. Я ремонтами займаюся, то допомагала знайомим переселенцям відновлювати квартирку, яку вони тимчасово винаймають.

У нас багато було родичів-росіян. Ще з часів Другої світової війни моєї бабусі сестри переїхали за Урал жити, і ми дружили. Багато дуже з Воронежа людей. Ми вважали себе братами з росіянами. І як на нас можна було напасти? Брат на брата пішов, виходить? Не вірилося, ми думали, може, то якась диверсія. І навіть зараз не віриться. Не було у нас із росіянами аж такої ворожості, щоб до війни дійшло. Мені здається, що це комусь вигідно, а доки вигідно, доти війна і триватиме. Я впевнена, що не просто так українців винищують – комусь це потрібно. З нашого округу багато хлопців пішли на війну і більше не повернуться.

Мабуть, до кінця літа – до осені - ще доведеться нам боротися. Звісно, мир настане. Наш дух український укріпився, тож будемо все відновлювати, допомагати тим, хто залишився в біді.