Маргарита Іванівна з сім'єю виїхали з дому після двох дуже неприємних візитів окупантів. Тимчасово оселилися у Запоріжжі, та й тут обстріли не дають жити

До війни прекрасним було життя. Ми з Бердянського району, з селища Андріївка. Я працювала в дитячому садку вихователькою. Сорок два роки пропрацювала з дітками. Жили й не тужили, як то кажуть. А тепер по Запоріжжю та по всій Україні тікаємо від цих проклятих рашистів. Уже додому хочеться – нема спасу.

До нас два рази підряд прийшли з автоматами, наставили в лице, внук криком кричав: «Куди мені ховатися, під диванчик чи під стіл? Куди мені лізти?».

Тоді чоловік сказав, що треба їхати. Зібралися та й поїхали. 

Поки до Запоріжжя добралися, проїхали 14 їхніх блокпостів. Жінок не чіпали, а чоловіків усіх роздягали, навіть черевики знімали і шкарпетки. Хоча не було такого, щоб на блокпостах нас грабували чи якось недобре ставилися. А як приїхали сюди й побачили перший український блокпост, такі раді були, що тут наші хлопці!

Ми з чоловіком далі Бердянська майже й не їздили. У Запоріжжі були, мабуть, за все життя два рази. А тут приїхали – і чоловік мені каже: «Які в нас тут люди добрі! І всі сусіди, і волонтери!» Нам хлопці-волонтери допомогли з квартирою. Спати не було на чому, то вони матраци надувні нам привезли. Хазяї квартири, дай Боже їм здоров'я, з нас перший місяць взагалі гроші не брали.

Нам допомагали. І Фонд Ріната Ахметова, і будинки молитви. У нас у Запоріжжі є - вони біженцям давали гуманітарку, і центр допомоги Бердянського району теж, ми не голодуємо. Нам просто хочеться додому. 

У дочки якийсь нервовий зрив був, її всю трусило. Як по трансформаторах у нас ударило ракетою, вона в коридор із дитиною своєю вискочила.

Я до неї підійшла – а вона вся труситься. Я кажу, мовляв, нічого страшного - не в нас же ракета влучила. Не могли її змусити їсти.

Вона за ці два дні зробилася кілограмів 40, на їжу дивитися не могла. А потім ніби трохи заспокоїлася. Я і чергувала вночі, не спала. Якраз ракети летіли на Запоріжжя. Війна є війна. Ну нічого, переживемо і це.

Не треба нам нічого, аби швидше закінчилася війна. Хай би наші їх вибили з усього півдня Запоріжжя – з Мелітополя, Бердянська. Ми думали, що у вересні вже дитина у свою бердянську школу піде, та, мабуть, і на Новий рік ще не будемо вдома. Віримо в перемогу й чекаємо, коли зможемо повернутися назад.