Коваленко Вікторія, учениця 9-го класу Бердянської ЗОШ №13

Вчитель, що надихнув на написання есе: Ковпак Євген Миколайович

"Війна. Моя історія"

Мене звати Віка, і моя історія починається з того, що в моїй країні почалася війна, я жила у місті Бердянськ.

Я зі своєю родиною прокинулася у шостій ранку від вибухів, це було дуже страшно, коли ми з батьками подивилися у вікно ми побачили червоне небо, і одразу зрозуміли що відбувається. Спочатку ми хотіли поїхати у перший день війни але ми залишилися вдома.

27 лютого у Бердянську почалася окупація, в окупації ми прожили місяць, за цей місяць ми пройшли та побачили багато чого.

Майже одразу у місті не було продуктів, точніше іх залишилось мало, деякі продукти ми купили. О п'ятій ранку батьки займали чергу щоб купити хліба, хліб можно було купити лише одну буханку у руки , черги були дуже великі. Гроші зняти було майже неможливо, теж великі черги, багато роздратованих людей, які хочуть зняти гроші. Щоб не заплутатись у черзі, на руці писали номери, у цій черзі можно було стояти хоть до вечора,і цей ад ми теж пройшли.

У місті не було газу і іноді світла, так от коли не було і світла теж ми не могли приготувати їжу, нам доводилось готовити та розігрівати їжу на кострі, так як не було газу то і у квартирі було холодно, а без світла ми не могли включити обігрівач, то ми набирали гарячу воду у бутилки і так грілися, бо було дуже холодно.

В мене є брат, і ми з ним дуже любимо солодощі, у цей час солодощів у місті майже не було, те що батьки нам встигли купити, ми намагалися розтягнути як можна на довше. Чорний шоколад ми не любимо але коли закінчилися усі солодощі, то нам доводилося їсти чорний шоколад, бо дуже сильно хотілося солодкого.

Страшно було виходити навіть на вулицю, коли я виходила у магазин і бачила Російську техніку я одразу ховалася за деревом і чекала поки вони проїдуть, бо там сиділи військові з автоматами і дуже злобно дивилися, це було дуже страшно.

Був день коли наші військові запустили ракету у корабель орків, а на цьому кораблі були боєприпаси, вони ще десь шість годин бахкали, ми раділи але всеодно було страшно, воно так бахкало що я від страху боялася ходити по квартирі, а якщо і ходила то під стінкою

Зв'язок пропав майже одразу. Після цього жаху, ми все ж таки вирішили поїхати у безпечне місце на деякий час. Палива у місті не було , але ми по інтернету знайшли людину яка продавала паливо, і зібралися виїжджати. В нас була колона з шести машин, на ранок ми зібралися і поїхали, було дуже страшно, та ми дуже нервували та переживали.

Ми вже тоді ненавидили російських військових. Ми проїхали 19 блокпостів, і на кожному блокпості в нас хотіли забрати машину, дякувати богу машину в нас не забрали але забрали ноутбук, деякі продукти та речі. Ми бачили як гуманітарна допомога яка їхала до нас, не доїзджала, бо на кожному блокпості орки щось забирали.

Страшно було коли ми стояли між Оріхівом та Василівкою і над нами літали ракети, ми дуже переживали щоб у нашу машину нічого не прилетіло , це було дуже дуже страшно так як ми стояли на одному місці а навколо бахкало.

Коли ми доїхали до Оріхіва, зайшли у магазин а там є усі продукти, ми бігали наче ми цього ніколи не їли, нам хотілося з'їсти весь той магазин , в нас розбігалися очі. У решті-решт ми доїхали до Запоріжжя, це була найдовша дорога. Коли ми туди приїхали нам пропонували речі, їжу, ми ночували у садочку, і тоді нам хотілося плакати бо ми почували себе бездомними людьми, бо наши дома залишилися в окупації і ми спимо на підлозі у садочку.

Хотілося б щоб це все був жахливий сон , але нажаль це не сон. Це сурова реальність яку навіть ворогу не побажаеш, дуже віримо що скоро цей жах закінчиться і ми поїдемо до дому у звільненний, вільний Бердянськ.