Війна застала Юлію в Кривому Розі, куди вона приїхала до батьків. Звістка про її початок здавалася маревом - складно було повірити, що в XXI столітті можливе таке. Порожні вулиці, розгублені обличчя і водночас єднання людей - ці спогади назавжди закарбувалися в пам’яті. Юлія пережила обстріли, страх і безсонні ночі, але знайшла в собі сили діяти: волонтерити, допомагати, плести сітки, говорити українською. Каже, що навчилася жити у війні, але ніколи не звикне до звісток про загиблих. І вірить: висока ціна, яку платить Україна, не є марною.