Бойко Аліна, вчитель Чкаловської  загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів Бериславського району Херсонської області

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року. Двадцять хвилин по п’ятій. На столі біля вікна стосик учнівських зошитів. Ще раз переглядаю ранком роботи учнів: може, когось недооцінила? Аж раптом щось зі страшним гулом пролетіло над хатою. Через хвилину дзвінок від доньки: «Мамо, війна! У Новій Каховці вибухи! Аеропорт в Чорнобаївці розбито!». Спочатку слова не змогла вимовити, потім зойкнула і тихо прошепотіла: «Діти, бережіть себе…».

Так у німому заціпенінні просиділа годину чи дві. Почало розвиднятися. Вийшла надвір – і знову гул: над самим димарем пролетіла ракета, потім друга, третя, ..., восьма.

Зібралася з силами й пішла до школи. Навчала учнів дистанційно, а поряд стояла склянка з водою. Так я стримувала в собі сльози: школярі не мають бачити вчительку, що плаче! Але робити це було важко, тому що  на мене дивилися дорослі очі дітей, що так постаршали від страшної звістки: «Війна!».

У цей день моя душа спустошилася повністю: я ніяк не могла зрозуміти, як росіяни у наш час можуть стріляти в українців, адже у нашому селі майже у кожній сім’ї є родичі в Росії. То що світ перевернувся, і тепер рідний, знайомий, кум , сват йде на гостини з автоматом? У голові це не вкладалося.

Дорогою додому до тями мене повернув черговий страшний гул. Тепер димарі будинків торкали собою сиві гвинтокрили, що літали цілими зграями через наше село. Сіро. Сумно. Страшно. Скаженно хочеться вити від суцільної безвиході. Від телевізора не відходила. Бачачи, як ворог руйнує Україну, від горя ніби оніміла. Намагалася зателефонувати доньці, але зв’язку вже не було. Допомогло горище звичайної сільської хати. Воно стало моїм робочим кабінетом: звідти я телефонувала рідним і навчала своїх учнів.

На початку березня до нас у село в’їхали «зетовці» (так ми називали ворожих солдат за тією страшною «Z», яку вони демонстрували на своїй техніці й малювали всюди, де лише з’являлися). Нас вони тримали в страху, адже неподалік знаходилася лінія фронту: саме на річці Інгулець Збройні Сили України зупинили рашистську навалу.

Ворожі солдати й росгвардія вчиняли нам справжні перевірки. Вони обходили будинки, нишпорили в конюшнях, погребах, перевертали білизну в шафах, порпалися в документах, книжках. Найстрашніше було, коли знаходили телефони й ноутбуки: тоді перевірка  ґаджета затягувалася надовго.

Ми перейшли жити в погреби, бо небезпечно було під час обстрілів залишатися в будинках. У селі з’явилися перші руйнування – відразу розбило оселю нашої вчительки. Ворог окопався вздовж усього села.

Ми розуміли, що нас чекає.  Все частіше й частіше пропадала електрика, але наші чоловіки своїми силами скручували перебиті дроти й лагодили мережу. У село в’їхали ворожі морські піхотинці. Почався справжній терор для місцевого населення. До нас додому увечері прийшов російський офіцер і повідомив: «В етом домє будут жить рускіє офіцери. Єслі хатітє, живітє с намі!».

Так ми стали безхатченками. Забравши лише документи і подарунки від дітей, ми подалися у вимушену мандрівку, довжиною у війну. Спочатку були Чернівці, потім Івано-Франківськ, згодом Київ, а далі - Кривий Ріг.

Мене рятувала робота - я з головою занурювалася в неї. Дуже боялася дзвінків із рідного села: чекала страшну звістку, що повертатися вже немає куди. Дізналася, що все нажите  майно росіяни викрали, забрали  старенький автомобіль, меблями топили хату – «асвабаділі» від усього! 11 листопада 2022 року. За десять хвилин шістнадцята. Дзвінок, який, здавалося, чекала все своє життя: «Нас звільнили! Чуєш, ми вільні! Слава нашим хлопцям! Слава Україні!!!».

І сльози! Море сліз. Океан. Додому повернулася не відразу, лише в травні, коли у селі знову з’явилося світло й інтернет, адже для того, щоб ми , вчителі, могли працювати, необхідний зв’язок.

Тепер я директорка нашої школи. Правда, керівниця навчального закладу, приміщення якого зруйновано вщент, тож моя боротьба з життєвими негараздами  продовжується. Війна забрала в мене частину життя, багатьох друзів, кумів, рідних, але навчила  не зламатися, вірити в краще й, ковтаючи сльози, йти до своєї мети, знаючи, що все буде Україна.