Родина Зої Олександрівни живе у складних умовах, тому вони вже ладні повернутись додому під обстріли і жити в підвалі

Я з села Яковлівка Бахмутського району. Виїхали ми з чоловіком, мамою, донькою і онуками в село Губиниха Новомосковського району. У нас горе сталось, онука тепер ми виховуємо.

Коли почалась війна в 2022 році, ми сподівались, що ці події нас оминуть. Але почались прильоти в наші будинки: у сусідів дахи пошкодило. Не стало води, газу, світла. Ми три доби сиділи з дітьми та онуками в підвалі і зрозуміли, що вже хорошого нічого не буде. Вирішили виїхати, щоб онуків врятувати. Одну корову в сараї уламком снаряду вбило, іншу ми випустили перед від’їздом.

Їхали навмання. Знайшли будиночок з плитою газовою і двома столами. Більш нічого тут немає: ні холодильника, ні води. Половини вікон немає, спати теж ніде було. Але хоч тихо і дощ не йде на голову.

Готуємо їсти на один день, бо все псується без холодильника. Та й готувати особливо нічого – грошей в нас немає зовсім вже третій місяць поспіль.

Умов у будинку немає, тому що господарі були старенькі і померли давно. Воду ми технічну в сусідів просимо, а по питну воду їздимо кілометри за два від хати. Але добре, що ми в цьому будиночку безкоштовно живемо – у нас немає грошей винаймати житло. Платимо тільки за комунальні послуги. Голова сільради пообіцяв нам взимку дровами допомогти.

Шокувало, що снаряди летіли по хатах, по людях. Страх був вдень і вночі. Коли вдома жили, відчували себе, як на пороховій бочці.

Три дні тому нам дзвонили знайомі, розповідали, що наш трактор згорів і Жигуль старенький - було влучання у гараж. Три сусідні хати згоріли. Що було далі, я не знаю – в нас зв’язку з ними зараз немає.

Там небезпечно, але й тут тяжко. Відчай підступає. Ми раніше якось жили, бо корів мали. А тепер нічого не маємо. Дякуємо, що хоч гуманітарну допомогу дають: картоплю, макарони. Тяжко переживати таке. Плачемо, душа додому рветься. Були б молодші - ще б на роботу тут пішли, а зараз ніхто нас не бере: мені 61 рік ,чоловікові - 65, та ще й серце в нього хворе.

Зима йде, а нам нічим за опалення платити. Щоб не обирати, платити за тепло чи їжу купувати, ми, мабуть, додому повернемось. Ми вже з сусідами домовлялись: будемо по дві родини в підвалах жити - облаштуємо їх. Там в нас хоч городи є. Та й свої стіни гріють. А тут - що? Ми нічого не маємо на чужині. Це - безвихідь.

Війна, на мою думку, триватиме роками.