Мені 49 років. Я мешкала в селищі Мала Данилівка Харківської області. Працювала в місті Дергачі. У мене є син і донька. Їхній батько помер шість років тому. Я вдруге вийшла заміж. 23 лютого минулого року святкувала річницю весілля. А наступного ранку прокинулася від вибухів. Ввімкнула телевізор і дізналася, що росія пішла на нас війною. Ми з рідними були шоковані. 

Наша громада з перших днів війни надавала гуманітарну допомогу. Нам привозили хліб, м’ясо й інші продукти. 

Коли почалися інтенсивні обстріли, було відсутнє електро- й газопостачання. У нашому будинку немає підвалу, тому ми бігали до іншого, брали з собою домашніх тварин. Це було складно й небезпечно.  

Потім на декілька днів переїхали до мами в Дергачі. Але й там почалися обстріли. Ми сиділи до останнього. А коли було оголошено евакуацію, виїхали. 

Ми виїжджали з Дергачів з моєю рідною сестрою й зятем на двох автомобілях. Взяли необхідні речі, забрали тварин. Жодних труднощів у дорозі не було. Приїхали в Полтаву. Тут живе мати мого чоловіка. Син з невісткою – в Харкові. Син служить.

Я працюю адвокатом. Зараз засідання проводяться в режимі відеоконференцій. Моє робоче місце в Дергачах дуже пошкоджене. Що змогла, те прибрала сама. А взагалі необхідні будівельно-відновлювальні роботи. Подала заяву до Харківської спілки адвокатів, можливо, мені чимось допоможуть. У Полтаві для зустрічей з клієнтами користуюсь офісом колег. 

Намагаюся відволікатися роботою. Також допомагає підтримка рідних, домашні улюбленці підіймають настрій. 

Я сподіваюсь, що скоро закінчиться війна. Хочеться вірити, що ми переможемо і будемо жити краще, ніж раніше.