Наш населений пункт був окупований з початку війни. Військові - окупанти мешкали в кількох будинках в нашому селі. Ми перебували в постійному стресі, бо в будь-який час вони могли прийти з обшуками або вимагали надати їм продукти харчування. Дітей ми з двору не випускали, тобто вони майже не спілкувались з друзями. З території села та поблизу нього велись постійні запуски у бік неокупованих територій, низько над самими дахами наших будинків літала ворожа авіація - це відбувалось цілодобово, і вдень і вночі, ми з дітьми постійно прокидались від цього гуркоту. І так ми жили впродовж 8 місяців: з лютого до початку листопада 2022 року. Насамкінець, перед своїм відступом, рашисти попідривали електроопори, вежі мобільного зв'язку, міст і ми залишилися без світла, води, інтернету та мобільного зв'язку. Також не вистачало їжі і медикаментів.
Після того, вже коли були деокуповані, ми очікували, що зітхнемо з полегшенням, але стало ще гірше! Почалися обстріли нашого села, що розташоване на правому березі Дніпра, з лівого, де ще й досі окупанти. Це було страшно! В будь-який час доби міг початись мінометний обстріл. Ми переховувались у підвалі. Дітей страшно було випускати навіть на подвір'я. Одного разу я з сином потрапили під обстріл - один снаряд розірвався за 20 метрів від нас. На щастя тоді ніхто не постраждав. Після цього я вже остаточно вирішила евакуюватись, і у січні 2023 року я з двома дітьми 14 і 16 років (один з яких у мене під опікою) виїхали у Бровари.

Найважче переживали загибель моєї близької подруги та її двох дітей від ворожого снаряду у своєму власному дворі, всіх трьох одразу. Мій син дуже дружив з їх молодшим сином і ця звістка для нас стала шоком і великою трагедією.