«Ми нікуди-нікуди звідси не поїдемо»

Могла сховатися від війни в Харкові або на Західній Україні. Любов Романенко в прифронтовому Новолуганському пережила багато страшних днів. Але їхати з дому не хоче.

Пам’ятаю найперший день війни. Слов’янськ і Краматорськ уже були захоплені. Ми ще цього не розуміли, тому що нас не торкнулося. Вірніше, я не розуміла, як це, коли стріляють, не усвідомлювала, як це страшно. Не доходило доти, доки не обстріляли нас.

Воєнні дії доводилося бачити своїми очима багато разів. Ми з чоловіком садили кукурудзу, а поруч [вулиця] Високовольтна. І почули, як щось свистить. До цього я жодного разу не чула. Думали, що це ворони. І над головою «вугух»! Саме снаряд летів над головою. Спочатку не дійшло, що це було, а потім, коли вибухнуло в районі комбікормових будинків, тоді вже стало зрозуміло.

Я виїжджала до Харкова, але потім повернулася. Говорила: «Нехай стріляють, війна. Усе, що хочеш, але додому». Вода, слава Богу, є постійно. У мене в сараї стояла газова пічка. Доводилося там готувати їжу.

Два дні тому такі обстріли були о 4 ранку! Стіни тремтіли, боїшся. У нас панельний будинок. Сестра – будівельник, говорить: «Будинок може скластися, як сірникова коробка».

Стріляли хлопці, працювали, звичайно. Якось зараз постійно напружено. Якщо десь стукнуло – нерви вже не в порядку.

Усе змінилося на гірше. Нічого доброго не чекаєш...