Жунусов Ібрагім, 9 клас, Гімназія "ПРОСВІТ" Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Руденко Катерина Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Усе почалося о четвертій годині ранку 22 лютого 2022 року. Я прокинувся від звуку вибухів: декілька ракет, було скинуто на аеропорт Бердянска. На жаль, уже в перші дні війни двоє людей загинули, бо хоч аеропорт і не був  діючим, там щоденно чергували військові. Вийшовши з кімнати, перше, що я побачив, це налякане обличчя мами. Я спитав: “Що відбувається?”. “Почалася війна,” - сумно сказала мама. Я настільки був здивований, що навіть спочатку не повірив. О сьомій годині ранку тато побіг до терміналу, щоб зняти гроші, але біля банку була така черга обурених наляканих людей, що він повернувся лише за годину.

Наша родина була у шоковому стані, ніхто не знав, як правильно діяти далі. Усе ж таки було вирішено їхати з Бердянська, але куди саме, ми не були спроможні вирішити. 

24 лютого росіяни ще не зайшли в область, тож я, мама і тато швидко та без перешкод доїхали до Запоріжжя. В обласному центрі ми пробули 2 дні, друг мого батька надав нам прихисток. Увесь цей час ми не відривались від перегляду новин, нами тоді керували страх та паніка. Поки ми були в Запоріжжі, у Бердянську залишалися бабуся та дідусь. Ми хвилювалися  за них та за себе,  дуже хотіли згуртуватися у цей нелегкий час, але вмовити татових батьків поїхати з Бердянська нам не вдавалося, тож ми вирішили їхати до них. Тепер дорога була дуже небезпечною, ми постійно бачили то БТРи, то танки, то іншу бронетехніку, не розуміючи чи наші вони, чи чужі.

Під час повернення росіяни саме намагалися захватити місто Токмак, через який ми мали їхати . Ми мчали під звуки вибухів.

Мій тато був наче “шумахер” на гоночній трасі, досягаючи швидкості до 200 кілометрів на годину. Маму нудило чи то від страху, чи то від вагітності, про яку вона ще не знала. Коли в’їхали в Бердянськ, то місто ще було під владою України. Ми ходили по вулицях у пошуках укриття про всяк випадок, коли побачили, як люди збивають таблички з назвами вулиць на будинках, щоб дезорієнтувати загарбників.

Чомусь нам тоді вірилось, що декілька виграних годин зможуть вплинути на хід усієї війни…

Я, мама та батько з'їхалися із бабусею, дідусем і прабабусею,з нами  в одній квартирі ще було шість котів і два щури, яких ми не могли  кинути… Наступного дня місто було окуповано. Наш стан не можна передати словами. Ми не знали, як виходити на вулиці, по котрим ходили загарбники. Хліб у магазини завозили раз на день у невеликій кількості, тож я або батько відстоювали величезні черги за ним. Дуже скоро Бердянськ був під владою російської федерації. Міністерство реінтеграції організовувало зелені коридори, але моя родина ніяк не наважувалася на евакуацію.

Дідусеві треба було залишити власну справу - завод, будівництву якого він віддав багато років свого життя, а також квартиру, на яку збирали усі родиною.

Однак 9 квітня 2022 року ми все ж таки вирішили покинути місто, бо жити під окупацією не було сил. На жаль, у квітні офіційних коридорів з Бердянська вже не було. Ми організували колону із семи автівок разом із друзями моєї бабусі, вирішивши їхати до Запоріжжя через місто Оріхів. Моя родина їхала двома машинами. В одній були я, мама, батько, наші коти Барсик та Тільда та два щури. У другій - бабуся, дідусь і чотири коти.

Незважаючи на те, що із тваринами їхати дуже важко, саме завдяки їм деякі з постів ми минули легко. Російські військові, бачивши тварин, майже одразу відпускали нас.

Але не всі з блок-постів були простими. Десь були чеченці, які дуже легковажно себе поводили, немов їм усе дозволено, і навіть залицялися до моєї мами. Усього ми проїхали 15 блок-постів РФ, але останній виявився найскладнішим. Спочатку все було, як і на попередніх пунктах: перевірка документів, повна вигрузка всіх речей з багажника. Аж раптом російському солдатові сподобалися татові кросівки, які були на ньому під час цієї подорожі, й він почав наполегливо просити віддати йому взуття. Тато завагався, адже саме під устілку черевиків він сховав гроші “про всяк випадок”, як кажуть. На наше щастя, військового відволік його напарник,  останньому чомусь дуже кортіло перевірити військовий квиток тата.

Спочатку ми довго не могли його знайти, тож військовий спитав: “Твоя жінка вміє керувати авто?” Тато не зрозумів, до чого це,  і сказав: “Так.” На що військовий відповів: “Ти повинен іти зі мною, а вони хай їдуть самі без тебе.”

На щастя, ми знайшли документ. У тата був “білий” квиток (відстрочка за станом здоров'я), тож військовий нас відпустив. Уже наступний блок-пост був український. Боже, як ми плакали, коли солдат ЗСУ звернувся до нас солов'їною, сльози лилися з очей наче злива, нашому щастю не було меж!

Ще півроку ми були в Запоріжжі, але восени 2022 року російські ракети почали щоденно бити по місту, тож було вирішено знову переїжджати.

Нас покликали до себе родичі з Миргорода, де ми прожили ще рік. Потім моя родина знайшла гарний будинок для оренди в Лубнах, де ми всі мешкаємо наразі. За час війни у мене народився брат Олексій та сестричка Ганна. Війна навчила мене вірити у краще та берегти найдорожче - мою родину! Ми разом, а значить усе буде добре! Україна переможе!!!