Куций Єгор, 2 курс, група 26-РПЗ-23-А, відокремлений структурний підрозділ «Краматорський фаховий коледж промисловості, інформаційних технологій та бізнесу Донбаської державної машинобудівної академії»

Вчитель, що надихнув на написання — Стешенко Олександр Вікторович

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Зовсім скоро настане 1000-й день повномасштабного вторгнення росії в Україну. Війна – це найстрашніше, що може бути в житті будь-якої людини. Вона приносить біль, втрати та жах, який назавжди змінює людей. Цей конфлікт змінив долю багатьох українців. Були вщент зруйновані міста та села. Багатьом прийшлося покинути свої домівки, деякі поїхали до інших країн, інші ж залишилися в Україні. Моя сім’я не стала виключенням і нам також довелось покинути свою дім.

Прокинувшись 24 лютого 2022 року, не дивлячись новини та не вмикаючи телевізор, я як завжди пішов до школи. Вже там мені повідомили про початок повномасштабного вторгнення росії в Україну. На той момент я навіть і не міг уявити, наскільки жахливою та кровопролитною стане ця війна. То був момент, коли наш світ змінився назавжди.

Приблизно через 3 місяці після початку повномасштабного вторгнення, ми вперше покинули свій дім, тому що була загальна евакуація. Це стало дуже складним випробуванням для нас. Сидячи в потязі під час першої евакуації, ми дуже боялися за нашу кицьку, яка ніколи не виходила на вулицю, і нам було страшно, що їй буде складно в нових умовах. 

Дорога виявилася для нас також дуже важкою, особливо через те, що це була наша перша дальня поїздка. На щастя, у Львові нас прихистили дуже гарні люди, але все-одно було дуже тяжко пристосуватися до нового життя та залишити все.

Вдома на нас чекала бабуся, якій з кожним днем ставало все важче залишатися одній, але, тим не менше, вона не хотіла покидати рідний дім. Через 4 місяці нашого проживання, дивлячись на те, що багато людей почали повертатися додому, ми вирішили теж повернутися назад. Повернення додому було водночас радісним і тривожним, адже тоді ми не знали, що чекає на нас далі.

Повернувшись, нам з кожним місяцем ставало все важче жити. Кожного дня ми стежили за новинами та бачили, як агресор продовжує знищувати міста та вбивати людей. Страх і безсилля охоплювали нас, коли ми спостерігали за тим, як життя, яке ми знали та до якого звикли, руйнується.

У 2024 році, з втратою Авдіївки наше життя знову опинилося під загрозою. Ворог з кожним днем почав все ближче й ближче наближатися до нашого району.

Хоча ми намагалися залишатися дома і сподівались на краще, але с кожним днем жити ставало все важче. Майже кожну ніч ми прокидалися від вибухів.

Для нас це було надзвичайно важко психологічно, тому ми знову прийняли рішення про евакуацію. Це рішення, як і в перший раз, стало для нашої сім’ї дуже складним випробуванням. Ми почали їздити по країні та шукати прихисток, де нас би прийняли з тваринами, тому що ми не хотіли покидати нашу кицьку, але всюди нам відмовляли. І тому нам знову прийшлося повернутися додому. Це повернення було гірким, ми не знали, що чекає на нас далі та чи зможемо ми вижити в цьому жаху.

Але одного разу нам пощастило, ми знайшли в інтернеті оголошення про здачу кімнати, там приймали з домашніми улюбленцями. І ось вже як місяць ми живемо в Київській області. Нам дуже важко звикнути до нового місця, забути свій рідний дім, в якому ми залишили все, що в нас було. І все ж, надія повернутися додому в нас залишається, проте дуже-дуже маленька. Ми боїмося, що наш дім буде зруйнований а війська росії окупують всю Донеччину. Попри все, ми віримо в ЗСУ в нашу Перемогу та сподіваємося на краще.