До війни я активно займалась модельним бізнесом, проводила час з одногрупниками, 1 курс, розквіт студентських років, чула балачки про те що буде війна, але не вірила цьому. За пару днів до початку повномасштабного вторгнення було дивне відчуття тривоги всередині. 23 лютого. Я, моя рідна сестра та її чоловік їдемо з Києва на день народження до моєї мами в Прилуки (Чернігівська область).

День Х. 24 лютого.

Прокидаюсь десь о 7 ранку, читаю новини, не розумію що відбувається, схоже, почалось. Іду на кухню, ніхто вже не спить, всі вирішують, що робити. Зателефонували батьку (він військовий, тоді був в Донецькій області), він сказав, щоб ми з Прилук їхали. На паніці вирішили, що краще рішення буде – поїхати в село Дорогинка, де жила бабуся і тітка.

Зібравши все необхідне, зі своїми тваринками ми відправились в дорогу. Приїжджаємо, думаємо про те, що побудемо в селі дня 2-3 і поїдемо на захід України, але ми не знали, що на наступний день в нашому селі вже будуть окупанти. Близько 80+ одиниць військової техніки їздили по трасі, яка за кілометр від нас. І так було кожного дня, іноді число перевищувало 200.

28 лютого. Окупанти почали обстріл по телевежам та іноді пулі відбивались від хати. З цього дня у нас не було світла і звʼязку. Міша (чоловік моєї сестри) їздив по селу, знімав на відео, як їхали російські війська, і познайомився з чоловіком, який з Ніжина так само привіз сімʼю в надії, що так буде краще. Цей чоловік виявився ніжинським ТРО і запропонував Міші їздити на розвідку. Міша погодився.

7 березня, у нас так і немає світла, гуманітарна допомога не доїжджає, бо в сусідньому селі росіяни розбили свій табір, і було дуже небезпечно появлятись будь де. В цей день Міша поїхав на розвідку в село Припутні, де як раз і були окупанти. Обід, Міши нема. 18:00+ у нас вже був відбій, бо світла не було, темніло тоді рано, а Міши все так і нема. Пізніше ми дізнались, що він потрапив в полон.

Зазвичай, орки вночі не бомбили, останній обстріл за день був о 9 годині, ми жартували про те, що це вони нам говорять "надобраніч". Після того як Міша зник, сну майже не було, я прокидалась від кожного шурхіту, постійно здавалось, що хтось ходить за вікном, одного разу прокинулась від гучного вибуху, і не зрозуміла, чому тоді всі спали, а виявилося, що цей вибух був у мене в голові.

Одного вечора я довго не могла заснути, бо організм не звик лягати о 20 вечора, і побачила що сусідня кімната блимає світлом, я подумала, що це, можливо, хтось телефонував мамі, але потім понеслась хвиля від вибуху, ми швидко одяглись (а іноді і лягали спати в курточках) і вибігли до коридору, і коли все стихло, пішли далі спати. 

Із розваг були книги та кросворди за чашечкою чаю з домашнім хлібом і полуничним варенням, їсти у нас було що.

14 березня. Якось орки залишили свій бензовоз через два города від нас, і мій дядько вирішив, що буде класно поїхати на мотоблоці і викачати залишки солярки, що він і зробив. Тоді було дуже страшно, що нас почують, а як з мотоблоком можна не почути? Набрав він тієї солярки, але на жаль нею не можна було заправити генератор сусіда, який давав нам раз у два дні зарядити телефони.

15 березня. Вже стає спокійніше і обстріли рідше. Ми вже думаємо, як вибиратись з цієї дірки, дізнались про чоловіка, який доставляє хліб з міста в село, і просимось, щоб він нас забрав, як буде їхати наступного разу.

20 березня. Цей чоловік привозить їжі на село і тут ми вирушаємо. Не думала, що на жигулях можна подолати поля, болота і ліси, через які ми їхали, щоб не потрапити на російську техніку. Доїхали ми до міста Ічня, дикі, виходимо з машини і перед нашими очима люди спокійно ходять по вулицям, в магазин, їздять машини, для нас це було так незвично. Вже з Ічні ми дібрались в Прилуки, додому.