Ольга та Назар | Харків

"Ми не знаємо, що буде після війни…"

Україна має різноманітні традиції, пов’язані з Різдвом та зимовими святами. Але цього року мільйони українців дотримуватимуться цих сезонних звичаїв далеко від Батьківщини та своїх близьких. Радіо Свобода поговорило з Оленою та її сином Назаром, які втекли від війни до Чеської Республіки. Про їхні спогади про Різдво та про друзів і родину, яких вони залишили.

Як і багато співвітчизників, Назар Ісмаїлов цього року вперше святкуватиме Різдво не вдома. Родом із Харкова, 11-річний хлопчик поїхав зі своєю матір’ю Ольгою до Чехії незабаром після того, як Росія почала неспровоковане повномасштабне вторгнення в Україну наприкінці лютого.

«Ми жили один день у метро, одну ніч там провели, а потім знайшли бункер і жили там 10 днів», – розповідає він. «А потім ми сіли на евакуаційний поїзд і опинилися в Чехії».

«Ми пережили великий стрес», – каже Ольга, мати-одиначка, яка до конфлікту керувала власним бізнесом із ремонту квартир в Україні. Вона пояснює, що вони приїхали сюди лише тому, що їх запросив друг, який живе в Чехії, коли почалося вторгнення.

Відтоді вони з Назаром переїхали до промислового містечка Усті-над-Лабою північному заході Богемії, де жінка знайшла роботу на конвеєрі для збирання автомобілів.

Ми не знаємо, що буде після війни… — Назар з мамою Ольгою і котиком Джеком

Проживши тут близько дев’яти місяців, Назар добре освоївся і вже досить впевнено спілкується чеською мовою. Хоч і все ще повертається до звичної йому російської, коли стає жвавим, що часто трапляється, коли він згадує життя у рідному місті.

Коли хлопця запитують, за чим найбільше сумує тут, перш за все він згадує пекарні «Куліничі», які до війни були розкидані по всьому Харкову і чиї тістечка він любив.

Хоча зараз у Назара є чеське кошеня, з яким він постійно грається під час інтерв’ю, він також сумує за Енді та Рижиком, двома своїми котами вдома, не кажучи вже про свого найкращого друга та дідуся з бабусею.

Вони все ще живуть у фактично прифронтовому місті, і, він сподівається, що зможе поговорити з ними на Різдво, якщо буде така можливість.

«Я спілкуюся з бабусею, вона пише нам, а мама пише їй», – каже він. «Мій друг пише мені щодня. Я щовечора розмовляю з бабусею, якщо у них є світло та інтернет».

Попри те, що родина поки що дає собі раду, мешкаючи в Харкові, війна, що триває, змушує Ольгу постійно за них хвилюватися.

«У Харкові трохи спокійніше, ніж на самому початку, але не минає й дня без ракетної загрози по місту», – говорить вона.

За словами жінки, через постійні бомбардування її батьки багато часу проводять у своїй маленькій дачі під Харковом.

«Вони живуть переважно там, на околиці міста, – каже вона. – Бо в них там є дров’яна піч, а ще мають трохи качок, кролів і курей, тож мають яйця та м’ясо, і їм є що їсти».

Ольга каже, що цього року дотримуватиметься звичних сезонних традицій, але – оскільки її батьки все ще в Україні – один важливий ритуал буде неможливим.

На різдвяну вечерю вся сім’я збирається біля найстаршого члена родини – тому, якщо бабуся та дідусь живі, усі збираються у бабусі та дідуся..

Хоча її батьки в Харкові, Ольга каже, що докладе всіх зусиль, щоб звично відсвяткувати Різдво тут, у Чехії.

Незважаючи на те, що останнім часом багато українців заохочували святкувати Різдво 25 грудня, символічно приєднавшись до Заходу, Ольга, яка забрала з собою ікони із Харкова, каже, що святкуватиме за східним обрядом 7 січня і піде на службу напередодні Різдва в місцевій православній церкві, яку вона знайшла в цьому районі.

«Увечері ми будемо традиційно вечеряти з нашою подругою Вікторією, яка родом з Олександрії Кіровоградської області, де теж дуже складна ситуація», – додає жінка.

Кутя й узвар

На Святвечір – традиційну вечерю із 12 пісних страв напередодні Різдва, перед закінченням сезонного посту – обов’язково вживають узвар, традиційний компот із фруктів і ягід, і кутю, молочну зернову кашу, підсолоджену ягодами, родзинками та медом, змішаними з горіхами та маком.

Ольга згадує, що зазвичай фруктовий напій напередодні Різдва привозить до неї додому хрещений батько Назара. Як правило, він також приносить кутю, але цього року так не буде, оскільки він зараз на Заході Україні.

«Хрещений батько Назара приносив щороку. Це була сімейна традиція», – розповідає вона та додає, що все ж обов’язково їстиме кутю цьогоріч, адже це – основна страва їхнього вечірнього застілля.

«Перша страва, яку люди їдять, – це кутя – навіть якщо ложечку, бо вона дуже солодка…», – каже вона. «Починаємо з куті, а потім їмо решту».

Назар, який виріс у місті, лише побіжно знайомий із багатьма популярними сільськими різдвяними традиціями в Україні. Проте він добре пам’ятає деякі звичаї своєї родини, наприклад, знаходити щось солодке під подушкою на свято Святого Миколая та отримувати подарунки на Новий рік.

Сім’я також згадує, як у Святвечір з появою першої зірки вони ходили до церкви на відправу. Вони обов’язково тричі обходили церкву, перш ніж піти додому із запаленою червоною свічкою.

Важкий старт

Після дев’яти місяців у Чехії Ольга зізнається, що їй «спочатку було важко» звикнути до Чехії.

Хоча спочатку, за її словами, «вони не змогли знайти жодного з потрібних нам магазинів, тому що все було іншою мовою». З часом все стало трохи легше, особливо тому, що чеська Назара стає кращою.

«Він мені дуже допомагає і завжди ходить зі мною до місцевої влади та перекладає для мене», — каже жінка. Хоча Назар зазначає, що має все ще певні проблеми з твердими та м’якими чеськими приголосними, і іноді його заплутують такі слова, як “vůně”, що означає приємний аромат чеською, але звучить як неприємний сморід звичною йому російською.

Назар намагається не відставати від навчання українською через онлайн-уроки, хоча також відвідує чеську школу і каже, що предмети, які він вивчав удома, не викладаються за місцевою програмою.

Якщо він проведе тут два роки, навчаючись за чеською системою, він ніколи не наздожене того, що він пропустив в українській шкільній системі, коли повернеться. Він більше не зможе вступити в український університет. У нього не буде тих знань, які там потрібні.

Назар, зі свого боку, каже, що чим довше він тут залишається, тим далі Чехія стає його домом.

«Думаю, я стану трохи чехом, тому що мені доведеться спілкуватися в цьому середовищі», — каже він. «Я звикну до людей тут і до цього оточення».

Він також не впевнений, чи хоче повернутися додому після війни, що спустошила його рідне місто.

«Ми не знаємо, що буде після війни… тому що ми не знаємо, якою вона буде і що після неї залишиться», – каже він. «Якщо там нічого не буде, я, звісно, не захочу повертатися. Усе буде інакшим».