Світлана Михайлівна мусила під обстрілами шукати шляхи виїзду з Маріуполя, який окупували російські війська. Під час поневірянь довелося по-новому поглянути на взаємини з сусідами і проникнутися стражданнями чужих дітей 

До війни ми мешкали у Маріуполі. Коли почалося вторгнення, ми не змогли виїхати: машину водила дочка, яка на той час була в Києві. Іншого водія не було. До того ж, пального у баку було лише двадцять літрів. 24 березня, коли ми виїжджали, наш район ще не був зайнятий, але ми бачили танки в інших районах — там усе палало й горіло, і ми бачили, що це сунеться на нас. А ми сиділи у підвалі.

Запаси їжі тоді були, та ми економили. У Маріуполі ми мали багато собак й варили собі собачу крупу; дитина не любила її, то ми самі їли. Думаю, що так як ми розтягнули запаси, то їх би ще дні на три хватило. Ми жили краще, порівняно з іншими людьми, бо крім газу мали ще пічку і дрова, які я збиралася продати. Але так ми готували вдома на пічці. Навіть наші сусіди казали нам, щоб ми швидше їхали, бо у них була газова плита, і вони хотіли пожити у нас. Коли ж ми від'їжджали, то впустили їх, і вони в нас жили, бо в нас був кращий підвал.

Найбільше шокували розповіді сусідів про поранених дітей без рук і без ніг, і що важко знайти лікарні для них. Нам тоді було дуже страшно, бо ми сиділи у підвалі й не знали, чи лишатися, чи своїм ходом їхати.

Я під обстрілами ходила й шукала водія, і шукала зв'язок із дочкою, де він іще був. Дочка сказала, де в неї живуть подружки, що водять машину, то я пішла до них. Вони згодились із нами виїжджати. Тож в окупації ми не жили, бо наш район зайняли 25 числа. Ми зідзвонювалися з сусідами, які виїхали у навколишні села, а самі поїхали у Запоріжжя — але не як усі, через Бердянськ, а по Володарській трасі. Випустили нас нормально, тож під вечір ми вже були у Запоріжжі.

Люди, які з нами їхали, довезли нас до Запоріжжя й поїхали далі, бо їхня дочка була у Німеччині. Вони сіли на евакуаційний поїзд і поїхали до Львова, а я хотіла вже машину лишати й теж їхати поїздом, бо дочка ще з Києва не приїхала. Але у Запоріжжі ми одну ніч переночували, а тоді дочка приїхала, й ми хотіли теж їхати до Києва — але дочка розказала, що туди лише одна дорога була вільна, тож ми поїхали одразу до Івано-Франківська. Там ми мали знайомих, які знайшли нам у селі будинок, і ми довго жили у тому будинку. На мій погляд, це зараз найбезпечніше місце, й ми тут лишилися, тільки переїхали на зиму до міста.

Дочка лишилася у Києві, але часом до нас приїжджає. У Києві ж теж були недавно обстріли, та вона за себе не так боїться, як за нас.

Я вже нічого так не можу діждатися, як щоб скінчилася війна. Та слухаю новини, що нам погано зброю дають, і танків мало, то повірити важко, що вона закінчиться скоро, хоч і хочеться вірити у нашу перемогу. Хотілось би, щоб війна скінчилася швидше, та швидше, мабуть, не буде. Хотілось би на море поїхати, та я сумніваюся, що буду колись у Маріуполі. Ми мали вісім років, щоб звідти виїхати, і не знали, що таке буде.