Я жила в Запорізькій обл., м. Дніпрорудне. 24 лютого, як завжди, збиралася на роботу. Працювала заступником директора та вчителем школи "Світоч". Звечора поставила телефон на безшумний режим, вранці забула про це. Коли чоловік увімкнув телевізор і закричав, що почалася війна, я ледь не втратила свідомість.

Але треба було іти на роботу, бо там чекали колеги, які не знали, що робити далі. Перше, що дуже здивувало дорогою на роботу, довжелезні черги за готівкою в банкомати.

Під час війни стикнулися з труднощами -  відсутність хліба, борошна, дріжджів. Пізніше - порожні полиці магазинів, тиша на вулицях у вечірній час, похмурі чоловіки-шахтарі, черги за всім, особливо за хлібом, сіллю і готівкою. Згодом - білоруські цукерки.

Це був величезний шок. Наше життя набуло сенсу: вистояти півдня в черзі, щоб придбати хоча б щось.

Вся моя родина: чоловік, мама, сестра з чоловіком і донькою, наш кіт і песик племінниці виїхали з окупованої території 16 квітня 2022 року на Київщину. Тут проживає родина нашого сина.

Ми не змогли більше жити в окупації, тому прийняли єдине правильне рішення. Зараз я працюю дистанційно у своїй школі. Поки я потрібна своїм учням, роботу змінювати не планую.

Були і такі моменти, які приємно зворушили до глибини душі. Коли ми 13 годин (замість 1 години) їхали з Дніпрорудного до Запоріжжя через Василівку, Токмак, Пологи, Оріхів, проїхавши 23 рашистські блокпости, а потім побачили надпис українською "Обережно, міни", а трохи згодом - жовто-блакитний прапор, ми ридали від щастя.

У мене і зараз сльози, коли я про це пишу.

У мами, а вона проживає з родиною сестри, на стіні висить карта України з символікою та портретом Тараса Шевченка, яку вона вивезла дорогою життя з окупації. Уявіть собі: ми почистили телефони, бо їх перевіряли на блокпостах, а у мами в сумочці лежить карта України.

Тому саме ця карта - наша спільна згадка про 16 квітня.